знайди книгу для душі...
Увечері крутили кіно, і ми з Дмитром більше не говорили. Назавтра зранку – процедури, оформлення паперів для від\'їзду. Згадав про нього, коли не побачив у палаті після обіду. Певно, до бібліотеки подався, вона якраз працювала.
Справді, сидів за уподобаним столиком, схилившись над зошитом. Зосереджений, обличчя натхненне й світле. Вдивлявся в цю схилену постать і почувався ніяково перед ледь не жертовною заповзятливістю, що струменіла від нього. Та ось він звів голову, забачив мене і посміхнувся.
- Не заважатиму?
- Ні, ні... Ось, пишу.
- Вдається?
- Нібито…
- Все ж дивно: рухи – і записати.
Дмитро глянув мені в очі і, видно, не зустрівши справжньої зацікавленості, схолоднів, оддалився. Втім, просто з ввічливості, запропонував:
– Поглянь... – і підсунув зошита. Сторінки були поділені навпіл: з одного боку йшли примітки, зауваження, з іншого – рядками дивні позначки.
– Знаєш, я ж не фахівець...
Він усміхнувся:
– Тут і фахівець не зразу втямить. Дивись, – перегорнув аркуші до початку зошита, – це такий собі словник. Всі рухи у нас мають назви французькою мовою. А це моя «азбука» –кожному рухові своя «літера». Якщо він повторюється кілька разів підряд, поруч ставиться цифра. Бачиш, зовсім просто. Скажімо, треба позначити хід актора по сцені. Добираємо потрібний знак і цифру – кількість кроків. Найскладніше описати не окремі фігури, а малюнок партії. Але я додумався, як це зробити.
І він показував мені позначки, вигинисті лінії, часом схожі на ієрогліфи. Захопився, неначе говорив з однодумцем, а я почувався не в своїй тарілці. Тільки й міг, що підтакнути:
– Це для вашої роботи справді важливо...
Чому я торопів, що змушувало мене знічуватись? Почуватися неотесою поруч із цим хлопчиною, котрий винайшов, за його словами, щось неабияке? У всякому разі не його приналежність до балетного мистецтва, хоч і забарвленого тоді для мене в романтичні барви.
Збентеження моє перейшло в свою протилежність, бо не бажав почуватися змалілим і непотрібним. Що мені до всіх цих вигадок? Якщо вони й не чиста маячня, то просто вправи для розуму знічев\'я. Може тому й ніяковію, що слухаю все це. Я, в кому інтерес до всілякої схоластики війна витравила, сподіваюсь, назавжди.
Чи не ворухнувся і в мені тієї миті недолугий «окопний патріотизм» стосовно «тилових»?
Дмитро розгарячився від своїх пояснень. Я не зводив на нього погляду, вдавав, що роздивляюся позначки на сторінках.
– Це запис якогось конкретного балету?
– «Спляча красуня» – ще Петіпа його створив. У нас, у Києві, у тридцять сьомому, поставила Березова. Не бачив?
Я щось мугикнув і сказав:
- Звісно, твій винахід на часі. Жаль, що раніше ніхто подібного не придумав. Тепер балет уже й на плівку зафіксувати можна.
- Одне другого не стосується. Кіно – то для вас, глядачів. А балетне письмо – для нас. Тобі цього не зрозуміти!
Розмова урвалася. Він став раптом сумовитий, поглянув у вікно і запропонував: