Слава ЗСУ!

Щоб цього не трапилося, фея зробила ось що.

Своєю чарівною паличкою вона доторкнулася до всіх, хто був у палаці, крім короля і королеви. А були там придворні дами і кавалери, гувернантки, дворецькі, кухарі, кухарчуки, скороходи, солдати палацової варти, воротарі, пажі і лакеї.

Доторкнулася вона своєю паличкою і до коней на королівській стайні, і до конюхів, які розчісували коням хвости. Доторкнулася до великих дворових псів і до маленького кучерявого песика на прізвисько Пуфф, який лежав біля ніг сплячої принцеси.

І зараз же всі, кого торкнулася чарівна паличка феї, заснули. Заснули рівно на сто років, щоб прокинутися разом зі своєю господинею і служити їй, як служили колись. Заснули навіть куріпки та фазани, які присмажувалися на вогні. Заснув рожен, на якому вони крутилися. Заснув вогонь, який їх підсмажував.

І все це трапилося в одну-єдину мить. Феї знають свою справу: змах палички – і готове!

Не заснули тільки король з королевою. Фея навмисне не торкнулася їх своєю чарівною паличкою, тому що у них були справи, які не можна було відкласти на сто років.

Утираючи сльози, вони поцілували свою сплячу дочку, попрощалися з нею і тихо вийшли з зали.

Повернувшись до себе в столицю, вони видали указ про те, щоб ніхто не смів наближатися до зачарованого палацу.

Втім, і без того до воріт замку неможливо було підійти. За якусь чверть години навколо його огорожі виросло стільки дерев, великих і маленьких, стільки колючого чагарнику – терену, шипшини, гостролиста, – і все це так тісно переплелося гілками, що ніхто не зміг би пробратися крізь таку гущавину.

І тільки здалеку, та щей з гори, можна було побачити верхівки старого замку.

Все це фея зробила для того, щоб ні людина, ні звір не потривожили спокою сплячої принцеси.

Минуло сто років. Багато королів і королев змінилося за ці роки.

І ось в один прекрасний день син короля, що царював в той час, вирушив на полювання.

Вдалині, над густим дрімучим лісом, він побачив вежі якогось замку.

– Чий це замок? Хто в ньому живе? – Запитував він у всіх перехожих, які траплялись йому по дорозі.

Але ніхто не міг відповісти толком. Кожен повторював тільки те, що сам чув від інших. Один казав, що це старі руїни, в яких поселилися блукаючі вогники. Інший запевняв, що там водяться дракони і отруйні змії. Але більшість сходилася на тому, що старий замок належить найлютішому велетню-людоїду.

Принц не знав, кому і вірити. Але тут до нього підійшов старий селянин і сказав, поклонившись:

– Добрий принц, півстоліття тому, коли я був так само молодий, як ви зараз, я чув від мого батька, що в цьому замку спить непробудним сном прекрасна принцеса і що спати вона буде ще півстоліття до тих пір, поки благородний і відважний юнак не прийде і не розбудить її.

Можете собі уявити, що відчув принц, коли почув ці слова!

Серце у нього в грудях так і загорілося. Він одразу вирішив, що це йому і випало на долю щастя пробудити від сну прекрасну принцесу.

Недовго думаючи, принц смикнув поводи і поскакав туди, де виднілися вежі старого замку.