Слава ЗСУ!

І ось перед ним зачарований ліс. Принц скочив з коня, і зараз же високі товсті дерева, зарості колючого чагарнику – все розступилося, щоб дати йому дорогу. Немов по довгій, прямій алеї, пішов він до воріт замку.

Принц йшов один. Нікому з його супроводу не вдалося наздогнати його: дерева, які пропустили принца, відразу ж зімкнулися за його спиною, а кущі знову переплелися гілками. Це могло б налякати кого завгодно, але принц був молодий і сміливий. До того ж йому так хотілося розбудити прекрасну принцесу, що він і думати забув про будь-яку небезпеки.

Ще сотня кроків – і він опинився на просторому подвір’ї перед замком. Принц подивився праворуч, ліворуч, і кров похолола в нього в жилах. Навколо нього лежали, сиділи, стояли, притулившись до стіни, якісь люди в старовинному одязі. Всі вони були нерухомі, як мертві.

Але, вдивившись в червоні, лискучі обличчя воротарів, принц зрозумів, що вони зовсім не померли, а просто сплять. У руках у них були кубки, а в кубках ще не висохло вино. Мабуть, сон застав їх в ту хвилину, коли вони збиралися осушити кубки до дна.

Принц проминув великий двір, вимощений мармуровими плитами, піднявся по сходах і ввійшов до першої кімнати. Там, вишикувавшись в ряд і спершись на свої алебарди, хропли щосили воїни палацової варти.

Він пройшов цілий ряд багато вбраних покоїв. У кожному з них вздовж стін і навколо столів принц бачив безліч виряджених дам і ошатних кавалерів. Всі вони теж міцно спали, хто стоячи, хто сидячи.

І ось перед ним, нарешті, кімната з позолоченими стінами і позолоченою стелею. Він увійшов і зупинився.

На ліжку, завіса якого була відкинута, спочивала прекрасна юна принцеса років п’ятнадцяти-шістнадцяти (якщо не рахувати того сторіччя, яке вона проспала).

Принц мимоволі заплющив очі: краса її так сяяла, що навіть золото навколо неї здавалося тьмяним і блідим. Він тихо наблизився і опустився перед нею на коліна.

У цю саму мить час, призначений доброю феєю, настав.

Принцеса прокинулася, відкрила очі і глянула на свого рятівника.

– Ох, це ви, принце? – Сказала вона. – Нарешті! Довго ж ви змусили чекати себе …

Не встигла вона договорити ці слова, як усе навколо прокинулося.

Першим подав голос маленький песик на прізвисько Пуфф, який лежав біля ніг принцеси. Він дзвінко затявкав, побачивши незнайому людину, і з двору йому відповіли хриплим гавкотом сторожові пси. Заіржали в стайні коні, заворкотіли голуби під дахом.

Вогонь в печі затріщав що було сили, і фазани, яких кухарчуки не встигли приготувати сто років тому, зарум’янилися в одну хвилину.

Слуги під наглядом дворецького вже накривали на стіл у дзеркальній їдальні. А придворні дами в очікуванні сніданку поправляли розпатлані за сто років локони і посміхалися своїм заспаним кавалерам.

У кімнаті палацової варти воїни знову зайнялися своєю звичайною справою – затупотіли каблуками і загриміли зброєю.

А воротарі, що сиділи біля входу в палац, нарешті осушили кубки і знову наповнили їх добрим вином, яке за сто років стало, звичайно, ще краще.