Слава ЗСУ!

— Качок, треба поговорити.

— Я завжди готовий до розмови. А ви одночасно будете зі мною розмовляти, чи по черзі?

— Жартувати надумав? А ми серйозно поговорити хочемо. Чи ти думаєш тобі все з рук зійде? Скільки можна безнаказанним ходити? Думаєш, статті на тебе не знайдеться?

А Генка слухає уважненько і розуміє, що він поза підозрою, і якщо ця компанія буде мстити, зрозуміло заявою, а не кулаками, то не йому, а Толику. І щоб остаточно вийти чистим з води залишається тільки переконати Толика, аби його не забруднив. У Генки для цього завжди знайдеться кілька аргументів.

Розмова затягувалася, кожен з трьох і справді вирішили по черзі висловити Толику все, що про нього думають. А у бійку розмова переростати і не збиралася. Толик аж сам уже збирався пришвидшити події, як помітив неподалік з'явилась міліцейська автівка. Під'їхала трішечки ближче і зупи-нилась. Ніхто не виходить. Чекають.

Толик нарешті не витримав.

— Ну, то як, хлопці, говорити будемо? Чи самі підете?

— Бачу, ти на словах не розумієш, доведеться таки тобі щось поламати.

— Ти впевнений, що поламаєш? – Толик знав, що з машини міліціо-нери не повилазять аж поки двоє з трьох його супротивників не лежатимуть, переглядаючи найсвітліші моменти усього свого життя, тому або пан, або пропав. Але щойно Толя приготувався завдати заборонений в ринзі, та не у вуличній бійці, удар, з машини таки вискочили кілька правоохоронців.

Зовсім скоро заява опинилася на столі начальника. Готовий поставити підпис – зареєструвати цей документ, він помітив знайоме прізвище. Знайоме прізвище, знайоме ім'я – знайома проблема, але цього разу все набагато серйозніше.

Начальник знав, що рано чи пізно Толик влипне у щось таке, звідки витягнути його буде дуже складно. Це могло бути що завгодно: бійка, бешкет, порушення громадського спокою, але ж не крадіжка.

Не сказати, що Толик благородних кровей – навпаки, його батько з криміналом був пов'язаний тісними узами і саме при затриманні отримав вогнепальне поранення, яке і визначило подальшу долю восьмирічного Толика. Тоді він не знав від чого помер тато, тоді він не знав, що поранив його саме Степанович – той начальник, в пам'яті якого назавжди залишився погляд малого хлопчини. Серед натовпу на похороні батька Толик шукав лише очі міліціонера. Провести злочинця в останню путь Степановича змусив не цинізм – аби переконатися: таки вбив, – а тривала дружба із сім'єю вбитого.

Степанович тоді між дружбою батька Толі і обов'язком обрав обов'язок. Та спогад про те, що маленький хлопчик тільки у вбивці власного батька шукав підтримки, шукав очима його очі, щоб в них побачити німе: “Ти сильний”, знову і знову змушував робити вибір на користь дружби тепер уже не з батьком, а з самим Толиком.

На допиті Толика начальник побажав бути присутнім – вважав, це змусить його сказати правду. Толик і справді не збрехав, але в його словах, мовляв, виконав свою роботу – вивів його з клубу, золото не брав, до злочину не причетний, була лишень невеличка доля правди. Та саме такої правди чекав Степанович. До останнього сподівався, що Толика підставили. Тепер залишилося визначити хто.

Для розслідування справи начальник ледь не весь відділок поставив на вуха, але свідків не було – ніхто нічого не бачив, свідчень постраждалого також замало: “Поки був у клубі, золото ще мав, коли з клубу випхав охоронець, золота не стало. Значить він і золото зняв.” – чогось не вистачало. Як мінімум підступного грабіжника, який усе так підлаштував, аби підозра впала на невинного Толика.