Слава ЗСУ!

Степанович покладав найбільші надії на очну ставку зі слідчими, коли на допиті обох і постраждалого, і підозрюваного вдасться вловити розбіж-ність у показах, хоча б виявиться, що в ніч, коли усе це сталося, Толика взагалі не було на чергуванні.

Поки начальник з усіх сил боронив невинність Толі, Генка готувався до серйозної розмови. Треба було м'яко натякнути другу, щоб той взяв на себе провину, аби раптом підозра таки не впала на нього самого.

— Ти ж розумієш, я не можу так ризикувати. Я скоро одружуюся з Риткою. От-от весілля, а вони з-під вінця заберуть і не подивляться... Ти ж розумієш, в мене нове життя, сім'я, – мені не можна до в'язниці.

А в Толика на роду було написано – пройти йому через усю карну систему. І суворий режим йому світить, і одиночна камера – це тільки питання часу.

Генка ж не такий – він білий і пухнастий. Принаймні, досі йому вдавалось таким залишатися. А те, що і йому місце знайшлося б у закладі тимчасового позбавлення волі, поки він до останнього готовий заперечувати.

Враження, а відтак і внутрішній стан Толика після розмови з другом нагадували чисту скляночку, в яку влили по самі вінця гидкої брудної рідини. Хоч рідина нагадувала дещо інше, Толику самому хотілося вірити, що друг на нього вилив саме брудну воду, а не змішав його з чимось іншим.

Він не міг про своє нове життя згадати, коли підбивав друга на злочин? І що той Генка собі думає?! Свідомо втягнув друга, щоб потім його підставити, ще й просить, аби він добровільно взяв на себе відповідальність за те, чого робити з самого початку не хотів. Не хотів, бо знав, що згодом друг його таки підставить.

Знав же, який той Генка – чого тоді погодився? Чого взагалі з ним спілкувався – у в'язниці його б навіть педофіли та збоченці не поважали. Біля нього б навіть ніхто не закурив, поряд ніхто би не стояв... Так, може й справді легше сісти Толику, а ніж отак от знущатися над “молодшим братом”? Толик ще трішки поміркував і зрозумів, що має провину взяти на себе, а далі що буде те буде.

А далі вже від нього мало, що залежало. Справа набула розголосу, до нічного клубу надійшло ще кілька скарг, і виявилося, коли зникало золото у людей, на посту був саме Толик. Усе свідчило проти нього, навіть він сам. На очній ставці він таки зізнався, а потім ще й у письмовій формі виклав подробиці того, як би це було у випадку, якби Толик і справді усе робив сам. І хоч не вистачало переконливості в його словах, і не було зрозуміло, чому потерпілий “прокинувся” досить далека від клубу (сам же потерпілий списав цю обставину на власний нетверезий стан), навіть Степанович готовий був йому повірити.

В якийсь момент він опустив руки, й мирне очікування судового засідання було єдиним, що він міг зробити для Толика. І не тому, що так захотів сам Толик... Хоч ні, саме тому. Боротися, шукати зачіпку, в якій розкриється злочин іншого, та не Толика, знову і знову співставляти покази, – вже не було сенсу. Бо довелося б боротися саме проти Толика, який вже обрав свою долю. Принаймні, на найближчі три-чотири роки вибір вже зроблено.

Спокою не давало тільки те, чому спочатку Толик переконував слідчих, що не винен. Невже злякався? Щоб у таке повірити треба не те, що не знати Толика взагалі, а й не бачити, й не чути його. Можливо, чимось Толика й можна налякати, але перевіряти чим саме ніхто поки не наважувався.