Слава ЗСУ!

Мислячи раціонально, начальник все ж пристав на версію Толі, але докопатися до правди надію не втратив. До того ж була одна недопрацьована версія, і, якби не зізнання Толика, вона б цілком могла підтвердитися.

Самому Толику до всього вже було байдуже. У слідчому ізоляторі він просто чекав судового засідання. Єдине, що його зараз цікавило – термін.

Та не одного Толика цікавило, наскільки довго він сидітиме. Були в житті Толика люди, які здивувалися, коли дізнались, що його от-от посадять, деякі щиро засмутились, хтось полегшено зітхнув, для когось взагалі це стало радісною звісткою – таких Толик особисто не знав: вони десь постійно ховалися і там тихенько гострили на нього зуб. Та одна людина якось по-особливому зраділа, усвідомивши – на його дистанції зникла головна перешкода.

Цією людиною був ніхто інший, як Женьок, і його головний забіг, на фініші якого на нього чекала Даша, починався саме зараз. Колись, ще у школі не раз він долав довгі дистанції, короткі йому давалися легше, а от бігу із перешкодами просто ненавидів. Довелося йому честь школи на змаганнях відстоювати. Трохи поїздив, та й спорт кинув, і якщо вже чимось займався, то виключно на любительському рівні. От і всі його вподобання щодо легких дистанцій автоматично перенеслися на той любительський рівень.

Блакитноокий атлет за весь той час, поки знає Дашу, вже забув, що треба робити, якщо дівчата самі не застрибують йому на шию, а ще так і не зрозумів, що треба робити, якщо дівчина називає його просто другом. Саме повна відсутність навичок і теоретичних знань підігрівали спортивний інтерес Жені.

Та його ситуація не найгірша. Вони ж Дашею друзі – і саме підтримки друга вона зараз потребує. Тому поки Толика не засадили, Женя вже може розминатися. Та здається, те, як почав підтримувати Дашу Женя, можна вважати за фальстарт.

— Дашо, ти знаєш... його ж надовго посадять. Роки три, чотири... Ти ж не збираєшся на нього чекати? – Досі такого питання в голові Даші не виникало. Просто відповідь була очевидною. – Дашо, а ти хоч знала, що він у клубі крав? – А це вже заборонений прийом. Женя, ніби відчував, куди треба цілити.

Поки Даша не замислювалася, що робитиме без свого боксера, бо думала лише про те, що такого він наробив. Вона чи не остання дізналася про злочин коханого, і єдине, що в ній зараз породжувало будь-які роздуми, – це образа. Спочатку вона ображалася на себе: завжди знала, що повинна за ним припильновувати, аби він кудись не встряв, – і де ж тоді вона була, що не прослідкувала регулярних крадіжок?! А потім ображатися почала на нього – чому ж він не оцінив постійну турботу, і чому залишив її осторонь власного життя?

А тут ще Женя так вчасно нагодився зі своїми запитаннями. Образа в ній заговорила голосніше – захотілося якось покарати Толика. Може, й справді його не чекати? Раніше їй не доводилося чекати – навіть в армію нікого не проводжала – вона ж не знає, як це чекати. Можливо, не такий вже цікавий і захопливий процес очікування. Принаймні овіяний він зовсім не романтикою від усвідомлення того, що з кожним днем стає все ближче мить зустрічі.

Чи змогла б вона так само, як Толик змарнує кілька років життя у в'язниці, змарнувати і власні роки в очікуванні? А якщо не чекатиме, то хіба зможе бути з кимось іншим?

Покарає вона так свого боксера, а чи себе саму, Даша ще не визначи-лася, але точно з'ясувала, що поки за покарання Толику зійде і її відсутність на суді. Йому б хотілося побачити кохану дівчину в залі, коли оголосять вирок, – хотілося б, правда? Йому ж не байдуже, чи є вона в його житті чи відсутня…