Слава ЗСУ!

Толик обов'язково був би з другом. Вони б разом відсвяткували завершення його вільного, безтурботного, холостяцького життя, і разом зустріли б початок тихого, розміреного, сімейного – не залежно від того, що святкує сам Генка, Толик був би з ним. Сумував би так само сильно за свободою, чи навпаки, так само сильно радів би... Хоч знаючи Генку, мабуть, таки посумували б.

Якою б сволотою не видавався Генка Толику, лише йому він зараз хотів бути потрібним. Яким би Генка поганим другом не був, та все ж “молодших братів” не вибирають. Толик ще раз спробував викликати у собі відразу до всіх і кожного, хто про нього забув, хто його залишив одного, та бажання опинитися поряд із другом не зникло.

Толику не так хотілося, щоб друг був з ним, як бути самому поряд. Просто мовчати, просто бути десь неподалік, щомиті перебувати в полі його зору. Для самого Толика моральної підтримки Генка не становить, а от для Генки Толик завжди був і ще, можливо, колись стане тією самою опорою, на яку можна покластися. І зараз Толику просто хотілося відчути себе потріб-ним. Він би забув усі образи, якби Генка хоч якось дав йому зрозуміти, хоча б натякнув, що Толик досі йому потрібен, що він пам'ятає його, що розуміє: саме завдяки йому він зараз на весіллі, а Толик тут один.

Він таки один. Таки всіма забутий. Нікому не потрібний. Поки він міг щось для когось зробити, міг чимось допомогти, – всі йому в друзі набива-лися. Відбою від таких не було, один поперед одного лізли, а тепер і силою не затягнеш. Хоч в його випадку це не варіант. Не потрібен нікому – і йому ніхто не потрібен!

Так йому буде легше – наодинці із самим собою акумулювати сили, щоби змиритися з тим, що він вже не боксер, не охоронець, а звичайний в'язень. Хоч у Толі ще буде достатньо для цього часу, все ж починати варто просто зараз. А ще наодинці він швидше забуде минуле, щоб його там більше нічого не тримало. Нічого не манило – навіть згадувати не хотілося.

Толик сподівався, що зможе легким рухом стерти з пам'яті все те, що з ним відбулося до того моменту, як він залишився один. Як його одного зали-шили. Та легко йому б вдалося стерти лише якісь знеособлені спогади, де не було жодних людей, не було тих, які відігравали в житті Толі особливу роль, і які самі не хотіли так просто йти з його життя.

Для Толика стало несподіванкою повідомлення чергового про те, що йому передали посилочку з весілля. І як Гені вдалося її передати? Толика ж ув'язнили в іншому місті. Ще й у такий день попіклувався про передачу. Неймовірно!

— Можеш дати мобільний? – Толик звернувся до охоронця.

— Ми здаємо. І взагалі – не можна.

— Та мені на хвилинку. Ніхто й не помітить.

— А якщо хтось зайде?

— Та все буде добре. Мені тільки подякувати за посилку – хвилина часу.

— Ну, добре. Зараз. – Наглядач вийшов, а коли повернувся, простягнув Толику телефон. – Тримай. В тебе рівно хвилина.

Добре, що не встиг з пам'яті стерти номер свого друга, – Толик шви-денько його набрав. Довго чекав. Коли нарешті почув у слухавці шалений гамір – зрозумів, що додзвонився.

— Генка, вітаю тебе. І за передачу тобі велика подяка.

— Толику, це ти? Старий, як ти там? Тримайся. Тебе одного тут не вистачає. Ну, не хвилюйся. Як вийдеш, ми з тобою відсвяткуємо і моє весілля, і всі дні народження – все, що ти пропустиш, ми надолужимо. Думаю, так тижня за два. Правда ж? А як ти зміг мені подзвонити.