Слава ЗСУ!

А дочекатися можна було й до того, що настрій Толика вкотре зміниться. Тому знайомий швиденько встав і пішов до виходу, а Даша побігла за ним.

— Я хотів самого Толика попросити про допомогу, але я його особисто не знаю, тому спочатку звернувся до тебе. А тепер, мабуть, сам усе зіпсував. Він після такого мені допоможе, як ти думаєш?

— По-перше, завтра він вже нічого не пам'ятатиме. А по-друге, треба було, і справді, до нього йти одразу. Він нікому не відмовляє. Знає людину чи ні, – якщо може допомогти, то допоможе. А що трапилось? Щось серйозне?

— Пам'ятаєш нашу Катьку?

— Не тільки її пам'ятаю, я ще й добре знаю, чим вона стала.

— Вона чогось зчепилась з моєю сестрою. Чого саме – мені мала так і не пояснила. Щось їй зайшло. Наговорила, що вона урод, інвалід, так і буде одна, бо кому вона така потрібна, хто її таку захоче. – Даша добре пам'ятала і його молодшу сестру. Настраждалась вона за своє життя так, що тільки не вистачало аби якісь відходи багаторазового використання почали вказувати на її ваду. Ще з народження в неї не було лівої руки. Цього не приховаєш, і не змусиш людей просто не помічати. Вона на собі перевірила, наскільки жорстокими можуть бути діти, згодом переконалася, що і дорослі не добріші. А тепер черга дійшла і до сміття – виявляється людина може впасти ще нижче. – А потім зірвала з шиї ланцюжок золотий, штовхнула, і поки мала піднімалася, та вже пішла.

— Просто немає слів. Ланцюжок вона сама не віддасть – треба забирати. І так забрати, щоб на майбутнє знала... Слухай, а чого ти сам не підеш? Скільки тебе пам'ятаю, ти завжди Христину сам від усіх захищав.

— Та я б пішов. Але в мене з хлопцями з її оточення проблеми – так тільки гірше буде.

— Дай вгадаю, з тими сутенерами. А ти що до них маєш?

— Це давно було....

— Ясно. Я завтра поговорю з Толиком. Зустрінемося ввечері і про все домовимося. Добре?

— Тільки якщо він не схоче – переконай його, будь ласка.

— Можеш навіть не хвилюватися. Він такого сам не любить. Ніколи нікого не ображав і ніколи ображати нікому не дозволяв. Тоді до завтра.

Боксера довго вмовляти не довелося. Його тільки одне стримувало, що з дівчиною йому важче буде розмовляти. Бо жодного разу руки на дівчину він не піднімав. А якщо вона його спровокує? Значить заслуговує.

Але він і власну дівчину не вдарив, коли та заслуговувала. Хоч і треба було навчити раз і назавжди, що так робити не можна, аби вдруге не повторилася її витівка. А таке вона тоді утнула, що йому і за неї незручно було, і за самого себе, що повівся, як осел: не запитав хлопця, що до чого, а одразу в нокаут його. Потім ще довелося до нього в лікарню йти вибачатися, бо, бачте, Даша вигадала, що той хлопець до неї чіплявся, аби перевірити на що заради неї здатен її коханий.

Одним словом із хлопцями у нього розмова коротка, а от з дівчатами проводити мирні переговори він ще ніколи не пробував. Не уявляючи, як усе це зробить, він відкладав справу до останнього, аж поки не стемніло і не довелося не роздумуючи прямувати до хати тієї Катьки.

Вона жила на околиці в напівзруйнованій хаті, яка дісталась їй від батьків-пияків, власне це все, що їй від них і дісталось. Світилося тільки на кухні. Щоб Катька навіть не намагалася уникнути розмови, він вирішив зайти без стуку, через вікно. Було літо, тож кватирку у спальні на ніч ніхто не зачинив.