Слава ЗСУ!

Дотягнув Толик ледь живе тіло Рити до її будинку, аж бачить – біля під'їзду машина друга.

— Так я і думав, що ти додому батьків її приведеш. Ти в своєму розумі: що їй буде, коли батьки побачать, яка вона п’янюча? Їй же тільки сімнадцять.

— Це ти мені кажеш?!

— Давай в машину її покладемо, я до себе відвезу. – Поки вкладали, друг ще дорікнув Толику тим, що той подзвонив і одразу телефон вимкнув. – Не сказав, де ви. Я саме таксував містом, то ще півгодини їздив вас шукав.

Толик слухав і так йому хотілося розповісти, звідки він його Ритку приволік і що його телефон став жертвою її таємниці.

— Телефон... Просто батарея сіла. Так вийшло.

Наступний день для боксера видався насиченим. З самого ранку його викликали до відділення міліції – хтось на нього написав заяву. Він одразу ж пішов до начальника. Той начальний був йому як тато рідний. З самого дитинства, – бо Толик ще з п'ятого класу ходив під пильним оком правоохо-ронців, – усіляко виправдовував його вчинки і мав на це вагомі причини.

Як щось трапиться в місті: крадіжка чи бійка – Толик перший під підозрою, та не для начальника.

— На тебе тут Мельникова Катерина Василівна написала заяву. Ось довідку від лікаря принесла. Побив ти її... Ти таке знав?

— Та не чіпав я її.

— Думаєш, я не розумію? Якби ти хоч раз її вдарив, то вона б не довідку принесла, а свідоцтво про смерть.

— І що робити?

— Я поки заяву відкладу, а ти піди до неї, попроси, щоб забрала.

— Та не послухає вона мене.

— Ну, ти не знаєш, як з нею домовитися? Принеси пляшку, дай їй виконати свою роботу – ти розумієш, про що я. І прийде вона по свою заяву щаслива і задоволена.

Намагаючись уявити, як він буде домовлятися з тією Катькою, боксер знову дочекався вечора. Вже зібрався йти, горілку купив, як йому подзвонив начальник.

— Не знаю, що ти зробив, але вона заяву забрала.

— Та нічого я не робив. Це вона, мабуть, похмелилася, от і мізки на місце встали.

— Ясно. Ну, гуляй, поки вільний.

Боксер довго не думав, що робити з пляшкою, – подався до друга. Може, заразом розповість йому в деталях вчорашню пригоду. А поки йшов зустрівся йому той самий знайомий Даші.

— Я подякувати хотів. Повернула Катька ланцюжок, ще й вибачилася.

— От і добре. Слухай, а пішли зі мною.

Жив його друг сам. Батьки давно подарували йому окрему квартиру, сподіваючись, що так він швидше ожениться. Та яке одруження за молодих років, ще й із власною квартирою. Одним словом, багато ця квартира побачила гулянок, а дівчат ще більше.

Та знайшов нарешті друг ту одну-єдину, хоч якби ще пошукав, то б і кращу знайшов. І тепер тільки одна вона в цій квартирі, зрозуміло із другом разом, плідно проводить час.

Друг довго не відчиняв, та боксер продовжував тиснути на дзвінок – можливо, друг заснув.

— Ти що – спиш? – Привітався боксер, коли Генка нарешті відчинив, і попрямував одразу на кухню. За ним подався й новачок в їхній компанії. – До речі, знаєш його чи ні – це Женьок.

— Я знаю. Він же з твоєю Дашкою вчився. Ще впадав за нею – я це добре пам'ятаю.