Слава ЗСУ!

Пройшло десь 15, можливо - 20 хвилин. Його друзі майже закінчили розставляти палатки, було розпалене багаття на одному з спеціально відведених для цього місць, яких тут було всього три. Ветреоген подивився в сторону Енеїди і побачив, що вона знайшла собі пеньок в якості сидіння і тепер просто сидить на ньому і дивиться вперед, в сторону лісових хащ. Ветреоген знав, що погляд цей - невидячий і Енеїда зараз занурена у свої почуття і думки, намагається дати їм ладу і звести в одну, чітку картину. Хлопчик все також тихо і мирно сопів у нього на руках. Ветреоген хотів було відгорнути тканину, в яку було закутане маля, щоб ще раз подивитися на його відмітини, ще раз це побачити та ще раз все це осмислити, але вирішив цього не робити. Він їх бачив, він в них впевнений, нікуди вони тепер не дінуться, а дитину краще не тривожити по пустці. Сонце вже майже зайшло і його змінив сильний, яскравий Місяць, без свого побратима, якого в цей час не було видно на небі. Холод почав витісняти все тепло, яке залишив після себе день і тому Ветреоген вирішив віддати дитину на догляд Ельріці, а потім піти до своєї жінки, щоб вперше за день поговорити з нею, а не обмінюватися рідкими словами рано вранці, коли вона залазить, ховається в повозку, і вечером, коли нарешті з неї вилазе. Ельріка із захватом прийняла дитину, в її очах виднівся материнський позив, який так яскраво притаманний більшості жінок. Жінки, подумав про себе Ветреоген, добре, що вони такі, і добре що ми, чоловікі, інші. Кожному своє, і так ми доповнюємо один одного. Прийняла дитину Ельріка не біля багаття, а вже біля своєї палатки, щоб ніхто зайвий не зміг побачити, що в таборі є дитя і відразу ж полізла в свою палатку, знову тому, щоб ніхто не дізнався з тих незнайомців, які можуть зупинитися на цьому з’їзді, що в таборі є дитя. Обережність і секретність - понад усе. 

Тепер можна було нарешті провести час зі своєю жінкою. Лише зараз Ветреоген відчув, як скучив за нею, хоча весь день йшов буквально за крок-два від неї, як йому не вистачає її тепла та її жіночної м’якості. Він відчув поклик до її жіночого єства, та зараз важливо не це. Поєднатися тілами один з одним вони ще вспіють, а зараз було головне поєднатися розумом чи, як би хтось міг сказати, душами. Він м’яко підійшов до неї, поки вона все так же сиділа, дивлячись в бік лісу невидячим поглядом, розбираючись зі своїми почуттями. Ветреоген положив свої руки їй на плечі, з насолою відчуваючи тепло її тіла, з насолодою відчуваючи саму Енеїду. Вона вийшла зі своїх думок, випрямилась, взялася своїми руками за його руки, відчуваючи насолоду тепер від його тепла. Вони замерли таким чином на декілька секунд, можливо більше, можливо, навіть на декілька хвилин. Зараз вони були одним, єдиним сосудом, який помістив в себе всі їх почуття, думки, тривоги і біль, біль, біль і ще раз біль. Можливо, вони так застигли більше, аніж на декілька хвилин. Нарешті Ветреоген і Енеїда відчули, що їх, як то мовиться, попустило і Ветреоген сів на пеньок біля пенька. на якому сиділа Енеїда, тримаючи її за руку. Вона раптом розміялася, не гучно, але щиро. Так само раптом розміявся і Ветреоген. Вони віддалися смутку, і тепер смуток лишав їх, принаймні на якийсь час. Вони почали розмову, ячка тривала...невідомо точно скільки, можливо п’ять хвилин, можливо декілька годин. За весь час вони не згадали ні події минулих днів, ні сьогодняшній день, ні труднощі, які чекають їх попереду. Зараз був час для іншого, зараз був час для відпочинку, і вони відпочивали один з одним від всіх турбот всього світу. Інакше би ці турботи просто напросто з’їли би їх і вони навіть цього не помітили. Раптом Енеїда запитала: