Слава ЗСУ!

Була домовленість, згідно якій табір, палатки, облаштовували між двома возами, один з яких захищав зі сторони дороги, інший - зі сторони лісу, хоча й прорідженого біля з’їздів, та все одно можливо небезпечного. Недавно закінчилася зима, вона не була особливо суровою, але цілком можливо якийсь вовк чи ведмідь спокуситься на легку здобич. Чи ту, яку він тільки вважає за подібну. Але головна, так би мовити, захисна функція полягала в тому, щоб якомога краще закрити їх палатки від сторонніх очей. Патрулі їздили і ніччю, і хоча  вони майже ніколи не лізли до тих, хто зупинився на з’їзді на ночівлю, все одно, треба було зберігати максимальну обережність. В минулі два раза їм везло, і ніхто не складав їм компанію, на що Ветреоген сподівався і зараз. Вони вже з’їхали вбік у зупинилися на крайній частині галявини, максимально близько розташованої до просіченого дроворубами лісу, де спочатку виднілися рідкі стовбури молодих або не дуже великих дерев, низ стовбура яких вже не було видно за щедрими, хоча і дуже молодими, порослями кущів та трави. Вже далі, десь метрів за 50 початку прорідженої лісосмуги вже було справжній ліс, з його неприступними хащами та, можливо, лісовими хижаками, які могли там ховатися. Кожні три місяці засіки у таких з’їздів мусили очищатися від порослі та великих дерев або тих, що розрослися дуже сильно. Це давало можливість тим, хто ночує бути краще готовими до нападу звірів чи розбійників, так як в такій проріджений полосі ховатися було майже ніде. Ветреоген вже давно не чув, щоб хтось під час табору ставав жертвою звіра чи розбійника. Хоча, Королівство велике. Ветреоген зупинив повозку, в якій з самого ранку ховалася Енеїда з дитиною, майже нічого не ївши та не справляючи свої потреби. Що перше, що друге було погано, але необхідно - треба було, аби ніхто і не запідозрив, що в їх группі не 4, а 5 людей. Шестеро, осік сам себе Ветреоген, шестеро. Шостий - їх син. Ветреоген поставив повозку боком до дороги, зайшов зі сторони, яка була обернена до лісу та припідняв покрив і, озираючись по сторонам, тихо сказав Енеїді, що та нарешті може вилазити. Вже були сутінки, тому він майже не бачив нічого, що відбувалося в повозці. Спочатку з темряви висіклись, мов іскри, очі Енеїди, очі втомленої, виснаженої, та недивлячись на це повної сил жінки. Ветреоген побачив, як вона протягає йому сверток з дитиною, його дитиною, його сином. Він обережно взяв Алдаріка на руки, допоки Енеїда притримувала покрив і думала, як зручніше їй буде вилізти звідсіля. Ветреоген ще раз обдивився усе навколо, кинув погляд на Ельріку, Ерланда і Волтранга, щоб упевнитися, що і вони не бачать нічого і нікого стороннього. Зрозумівши, що Енеїді можно вилазити, він освободив одну руку, щоб притримати покрив на повозці і дати його жінці зручно вилізти на свіже повітря. Енеїда, яка була хоч і не дуже високого зросту, принаймні, як для жінки, все одно не могла повністю і зручно поміститися в повозку і лягти там у весь свій зріст, тому протягом багатьох ранковіих і денних годин їй доводилося їхати у скрюченому положенні, через що її ноги, її тіло нило і боліло кожен раз, як вона нарешті покидала цей клятий гроб на колесах, як вона його називала. Зараз свіже весіннє повітря, коли вечером та ніччю ще холодно, та вже починається чути тепло літа, зараз це повітря повертало в неї весь смак життя, а її тілу розганяло кров та соки по венам і артеріям, від голови і до пят. На її обличчі читався біль і віра, злість і прийняття, відчай та любов. Вона була рада, що поруч є Ветреоген, який може розділити з нею ці почуття, а Ветреоген був радий, що поруч є вона, яка цими почуттями придає невимовний смак його життю. Це було так, і це було навпаки, при потребі, вони були і опорою один одному, і тим, хто шукає опору. Зараз шукаючою була Енеїда. Ветреоген знав, що їй треба десять-двадцять-тридцять хвилин, щоб розвіятися, а він цей час буде проводити з дитиною, знайомлячись з нею, звикаючи до неї,  стаючи їй батьком. Хлопчик спав, було дивно, що він не прокинувся від метушні, коли його передавали з рук на руки та від гамору, хоча і невеликого, який супроводжував розбиття табору. Ельріка, Ерланд і Волтранг вже стриножили мулів і прив’язали їх до спеціальних стовпців, вбитих в землю на краю галявини, якраз для такої тяглової худоби. Ветреоген не приймав участі в такій роботі, і ніхто не думав дорікати йому за це. Енеїда рушила до лісу, до просіки, шукаючи там спокою для своїх думок та хоч якоїсь розминки для свого тіла. Ветреоген також неспішно рушив до просіки, але в іншу сторону, даючи своїй жінці час побути наодинці із собою, а собі - час побути наодинці з малям. Дитя солодко сопіло, являючи собою прямо таки приклад безтурботності та всецілої довіри світу. Ветреоген дивився на обличчя хлопчика і старався згадати риси його справжнього, рідного по крові, сина, якого він залишив тим селянам. Але чи він вже почав їх забувати, чи ніколи і не пам’ятав, він не міг відтворити їх в голові. Але риси саме цього хлопчика, його також справжнього, рідного, хоч не по крові,сина все більше і більше врізалися йому у свідомість. Так, це добре, подумав про себе Ветреоген, це добре, це те, що повинно бути.