Слава ЗСУ!

Сніданок закінчився, служки почали виносити посуд та залишки їжі, якими вони збиралися потім поласувати потім. Хоча деякі, типу того ж Коромілу чи Донельдстему, ремесленник і промисловець, часто нічого не залишали своїм прислуговуючим. Донельдстем тому, що любив їжу і був через це дуже огрядним, Коромілу же просто подобалося викликати у інших як мінімум неприємні почуття, як максимум - страх. Коли служка підійшов, щоб забрати його посуд, Короміл раптом схопив того за руку і різко притягнув його до себе, втупившись при цьому хлопцеві в обличчя, а потім дав йому ляпаса та різкою лайкою послав подалі за двері разом із посудом. Коли служка тремтячи від страху вилетів із кімнати, Короміл голосно засміявся і окинув всіх масним, неприємним поглядом, ніби оцінюючи враження, яке призвела ця витівка та як би шукаючи в обличчях інших найвищих чиновників відразу чи, краще, якісь нотки спантеличення від такої дикої витівки, вагомих причин для якої не було. Але насправді всі вже давно звикли до цього - Коромілу просто необхідно було викликати негативні емоції у оточуючих, аби відчувати себе нормально. Служок він принижав, нижчих чиновників також, з рівними він старався викликати відразу, аби почувати, так би мовити, себе людиною. Іноді йому це вдавалося, але Кеобал і його коллеги вже давно звикли до подібного, і тому дивилися і на таку незрозумілу дикість поведінки лише з байдужістю. Тим паче - кому з них буде шкода служки, у кожного своїх бід і горя і проблем за плечима море, на біду чи образи інших, крім самих близьких, вже й не звертаєш ніякої уваги. Тому цей дурний інцидент лишився наче непоміченим, але це аж ніяк не засмутило Короміла. У такій награній байдужості він також черпав собі силу, розуміючи, що це також свого рода відраза і зневага. Кеобал це чудово розумів і дивувся, як взагалі можна бути такою хворою на всю голову поганню. Але при цьому він чудово розумів, чому Король тримає його на службі - ніхто не міг так чудово залізти під шкіру, як Короміл. І це знову повертало Кеобала до того питання, чи не являється він також частиною цієї гри.

Всі вже майже вийшли з кімнати для їжі, залишилися лише Кеобал, Анальстайм і той же самий Короміл, який завжди намагався вийти останнім з усіх, окрім Кеобала. Йому ж треба було перебалакати з Анальстаймом, дізнатися, наскільки паростки слів Короля, які той вложив в уші Анальстайму через Кеобала, дали росту і як скоро вони дадуть плоди. Короміл втупив в них обох свій погляд, розуміючи, що їм треба вільну кімнату, але не бажаючи виходити просто так, знову таки не викликавши неприємні емоції. І тільки коли Кеобал кинув на нього розгніваний погляд, Короміл з посмішкою на обличчі, посмішкою, яку, як би це дивно не звучало, можно було б назвати навіть трішки приємною, пішов до свого кабінету. Анальстайм же очима мало що не буравив Кеобала, намагаючись в його очах знайти відповідь на ті питання, які так його тривожили. Це був досить високий чоловік, десь за метр-85, 55 років, з сідим, ні, білосніжним волоссям як в короткій зачісці, так і в охайній бороді, та пронизливим сірооким поглядом, який міг читати людей не гірше за того самого Короміла, і майже на рівні Кеобала. Їх пов’язувало близько 20 років знайомства, коли вони вже почали робити перші дійсно помітні кроки в своїй роботі, і років 7-8 досить близького товариства, коли вони досягли найвищого шаблю ієрархії. Зараз Кеобала був трішки, на пів сходинки його вище, але тоді він займав ту посаду, яку зараз займав Даульграф, і лише роки три тому він став правицею Короля. Минула правиця з почестю пішла у відставку. І зараз в очах Анальстайма читалась спроба осмислити весь цей досвід, спроба з’єднати його в одну цілісну картину, аби дати собі чітке розуміння - Кеобалу в такій справі можно довіряти чи довіряти тут не можна нікому, навіть Даульграфу. Анальстайм також чудово пам’ятав винищення минулої змови і пам’ятав ціну помилки. І зараз він хотів впевнитися в тому, що його довіра Кеобала якраз не є цією помилку. Кеобала вирішив розпочати здалеку: