Слава ЗСУ!

- Ти не зачинив за собою двері, - хоча голос чоловіка прозвучав раптово, він не був різким, чи таким, що змушував струсонутися з несподіванки. Він скоріше був схожий на подмух вітра, який навіть несподіваний не лякає. Алдарік з подивом озирнувся назад, щоб кинути око на двері, і побачив, що з того боку, де стояв чоловік, коли відчинялися двері, точніше - коли він відчиняв двері, знаходиться щось схоже на важіль, довгий, металевий важіль, який, здавалося би, тирчав прямо зі стіни, і був схожий на звичайний шмат металу у формі товстого прута. Алдарік знову подивився на чоловіка, але той як дивився на вогнище, так і продовжував дивитися, хіба лице його здавалося наче більш живим, наче на ньому добавилося барв.

Алдарік зрозумів, що далі розмови не буде, якщо він не зачинить двері. В принципі, це мало сенс - не можна залишати тили незахищеними, якщо є можливість  потреба їх захистити. Так йому казав і Ветреоген, і Елторфей, його вчитель з військових мистецтв і бою як в рукопашну, так і з різноманітною зброєю чи придатним до зброї в руках. Алдарік хутко підвівся, также хутко здолав відстань між вогнищем і важелем, і збирався так же хутко його повернути так, щоб його ізголів’я дивилося вниз, а не вгору, як зараз. Але насправді все виявилося не так легко. Важіль, здавалося, був наче вмурований в стіну, і спочатку Алдарік не міг посунути його ані на бодай крихту. Він подивився назад, на чоловіка, але той, здавалося, був зовсім незацікавлений в тому, щоб допомогти, прояснити ситуацію чи сказати бодай слово. Але Алдарік був впевнений, що на його обличчі тепер жевріла ледь-ледь помітна посмішка, настільки легка, що, здавалося би, один подих вітру - і вона щезне. Алдарік рішив для себе, що це так і потрібно і, цілком можливо, це навіть певного роду випробування. А можливо це просто клятий тугий важіль. Алдарік ширше розставив ноги, взявся тепер обома руками за важіль, приготувався навіть, за потреби, обіпертися однією о стіну за важелем, якщо буде треба. Його м₴язи почали поступово наливати кров’ю і розбухати як у ярмаркового силача, Алдрік майже що не повис на важелі, потім таки обперся ногою об стіну, щоб мати змогу оказати більший тиск на нього, але важіль знову не ворухнувся ані на міліметр. Алдаріку здавалося, що ця клята штука в стіні скоріше зламається, аніж він зможе повернути її вниз. Або щось зламається у нього. Алдарік знову подивився назад на чоловіка, і помітив, що той вже не дивиться на вогнище, а його погляд направлений якраз в сторону Алдаріка, на його потуги, правда, в очі хлопцеві чоловік не дивився, він скоріше дивився за нього, на стіну, звідкіля торчав важіль. Алдарік знову повернувся до важеля і було знову збирався прикласти усіх зусиль, щоб повернути його вниз, але раптом відпустив кляту палицю в стіні і відійшов на декілька кроків назад. Щось явно було не так. Якби тут була потрбіна лише фізична сила, він би давно впорався з цим, так як ніхто в Ордені не міг змагатися з ним в вправах на силу, швидкість і прудкість, даремно що йому було лише 16 років. Хоча і рівняти його зі звичайними людьми, насправді, було взагалі неправильно, як і протиставляти себе їм. Алдарік швидко окинув очима і сам важіль, і стіну за ним, і ділянку коло нього. Не знамо чому, але він вже був впевнений, що діло тут не в силі, діло тут в розумі, хочак і силу він свою показав. Раптом його вразила думка, і він навіть згадав, що колись наче читав за схожий механізм, коли ще був зовсім дитиною. Він знову підступив до важеля, але тепер не тягнув його вниз, а навпаки, приклав сили, щоб повести його вверх, хоча і так наче був піднятий до упора. Спочатку діло не йшло, але раптом Алдарік відчув, як важель рухається, рухається вгору, а потім плавно опускається вниз, вже сам по собі, без потреби прикладати до нього будь яку силу. Почувся грюкіт - двері почали поступово, повільно і з легким шумом виїзжати з паз і ставати на своє місце, знову імітуючи з себе стіну, яку, щоправда, видавала її ідеальна гладкість. А важіль тирчав тепер ізголів’ям вниз, ховаючи в собі секрет, який Алдарік опанував далеко не зразу.