Слава ЗСУ!

- Ти чудово знаєш, Аннальстайме, - трішки з холодом і з ледь відчутним відчуттям власного приниження, яке Аннальстайм мусив вловити, - що я лише правиця, або, як часто жартують про цю посаду, лівиця Короля, а не його голова. Якщо він мене питає, я відповідаю, але буває це дуже рідко, і цей випадок не був якраз подібним виключенням. Я, як і ти, в більшості випадків зайнятий тим, що намагаюсь лише без зайвих питань покірно і якнайкраще виконувати його волю. Тому не раджу тобі вдаватися в роздуми про те, як це рішення приймалося, а зосередитись на його виконанні. - Майже будь-хто, хто міг би побачити цю розмову зі сторони, був би впевнений, що Кеобал дав відчутного ляпаса Аннальстайму. Але дійсно уважний та досвідчений спостерігач побачив би там приховану горіч від безправного стану навіть найвищих чинів государства, яку вложив в свої слова Кеобал. А дійсно уважний спостерігач зрозумів би, що горіч ця - гра, але за нею стоїть справжнє невдоволення владою, невдоволення, про яке з великим острахом признавався сам собі Кеобал, і уж він точно не хотів, щоб це побачив Аннальстайм. І Аннальстайм побачив те, що хотів від нього Кеобал - підтримку самого управлінця зовнішніми справами, підтримку в його бажанні таки ризикнути і спробувати змістити владу, хоча шансів на це вважай що і нема. Аннальстайм побачив цю підтримку, і відчув маленьку, крихітну, але все ж таки реальну віру в неї. Крига почала надламуватися. І Кеобал це чудово розумів і бачив. 

Остаток їхньої промови був короткий і вже неважливий і заповнений скоріш прийнятими в Замці обмінами ввічливістю. Через хвилину Аннальстайм вийшов із їдальні, прямуючи до посла і плекаючи всередині себе маленьку надію. А Кеобалу майже забракло сил, щоб затримати гримасу болю від того, що він заганяв одного із тих людей, кого він вважав друзями, в пастку Короля. Пастку Короля, а також і його. Якщо хоч хтось в цьому Замці, крім його владики може мати праву діяти згідно своїй волі. Справившись з почуттями, Кеобал чітким і рівним кроком пішов працювати. Крига таки тріснула і треба було тепер чекати на результат. І думати над тим, яку таки дійсно гру веде Король, якщо його плани можно зрозуміти звичайній людині. День мусив бути важким. Як і завжди за останні тридцять років.

Глава 10 - Алдарік

Він декілька разів прокидався від шуму...чи того, що здавалося йому шумов. Його сон завжди був чутким, завдяки тренуванням Ветреогена та особливостям його тіла, а зараз, за декілька кроків до своєї мети, йому здавалося, що його розбудила би навіть пір’їна, підхвачена потоком повітря і положена ним на підлогу. Але це завжди були мінливі шуми - крапля води, яка впала на підлогу або, як здавалося Алдаріку, ледь вловимий навіть його тренованим вухом шум аж там, за тією скелею, як служила таємним проходом в цю печеру. Те відчуття, той голос, все так же не замовкав і вів свою пісню, але це вже почало не на жарт дратувати Алдаріка. Він відчував себе в тупику, в глухому куту, без жодної гадки про те, що робити далі. Той спів всередині давав зрозуміти, що він поруч, що він на правильному шляху, але це все таки аж ніяк не допомагало зрозуміти,що тут треба все таки робити. Врешті, коли, на думку Алдаріка, прошло не менше половини суток після того, як він ліг спати, а знадворі вже повинна бути ніч, він вирішив вийти з цієї темряви на свіже повітря, на простір, де хоч якось хоч щось, та видно. Меч у нього був в лівій руці, рюкзак був зовсім поруч, він відразу, одним рухом взяв і накинув одну його лямку на плечі ще сидячи. Треба було вставати, але раптом голос всередині не те що, заспівав, він, здавалося, почав щосили рвати голос, і хоча він лунав безвучно, лише в голові Алдаріка, у нього було таке враження, що йому зараз заложе вуха. Камінь, на який він спирався спиною, раптом почав рухатися, спочатку трішки назад, а потім вбік, відкочуючись, наче бочка, яку не несуть, а іменно що котять в потрібному напрямку. Почали виднітись жебрки світла, не сонячного, а від факела чи костровища. Алдарік як вшпарений скочив на ноги і майже не відчуваючи цього, не розуміючи, не усвідомлюючи витягнув меч із пахов, чисто на витренованих рефлексах. Стіна, яку він детально промацував декілька годин тому в пошуках хоч чогось, що схоже на важіль чи потаємну кнопку, повільно і навіть поважно рухалая вбік, наче встаючи в якийсь паз чи спеціальну місцину, придназначену саме для неї. Світла ставало все більше, і спочатку воно сильно різало Алдаріку очі, але він швидко звик до цього, концентруючись не на самому світлі, а на, так би мовити, проміжках темряви між ними. Він швидко розгледів велику печеру, висотою метрів в 5 мінімум і такою, що її стіни губилися в темряві. Але головне, і це Алдарік не бачив, не чув, а скоріше відчував якимось своїм внутрішнім чуттям, що за цією кам’яною брилою, яка без сумнівів виконувала роль дверей, хтось стоїть, і це хтось - саме той,кого шукав Алдарік. І дійсно, коли повністю стіна-двері увійшла в свій паз і перед Алдарік відкрився майже ідеальний по своїй формі прямокутника прохід, хлопець побачив постать, яка стояла з самого боку цього входу, з протилежної Алдаріку сторони. Постать майже не було видно, лише чоботи і частину руки, але Алдаріку було цього досить щоб впевнитись - він нарешті дістав своєї мети. Голос всередині вже не рвав перепонки, він став тихіше, але набув такої, як би то сказати, наче урочистості, що навіть найблагіші пісні Ордену здавались в зрівнянні з цим співом грубими та майже що не примітивними. Алдарік вже повністю заспокоївся і лише зараз він помітив, що несвідомо для себе витягнув меч. Йому раптом стало соромно, хоча Ветреоген вчив його, що ніколи не соромитися обережності, а сам Алдарік ніколи не вважав, що зусилля, які ти положив на свою безпеку і виживання будуть хоч десь і хоч колись зайвими, зараз він відчував саме сором. Наче намагатися вдарити власного батька чи мати, чи близького друга за те, що він хоче тобі краще. В тому, що ця постать, що її власник хоче йому краще, Алдарік не сумнівався, і не лише через голос. Раптом ця постать повернула спиною до Алдаріка і попрямувала вглиб печери, без слів чи якихось жестів, які би запрошували Алдаріка з ним. Але він зрозумів, що це і є запрошення, без всього зайвого. Алдарік вже повністю накинувши свій ранець на плечі та закинув меч в пахвах за спину, між рюкзаком та тілом, м₴яко і трохи непевно попрямував до кострища, де тепер сиділа постать людини, яку він нарешті знайшов. Тепер його обличчя і його самого було видно набагато ліпше. Хоча він і сидів на чомусь типу обтесаної і обструганої деревини, вгадувалося, що він високий на зріст. Він сидів в профіль до Алдаріка, який ще не наважувався прискорити крок і все також непевно йшов навіть трішки підтюпцем до кострища, яке знаходилося в кроках десяти від проходу. Ця постать була чоловіком з трішки сивуватим волоссям, коротким і зачесаним назад, акуратно вибритим по висках, чітко вгадувалось, що це вибриті виски він робе собі сам без допомоги цирюльніка, через певну грубість цієї стрижки і ї якусь, так би мовити, недошліфованість. Очі ховалися в темряві, ніс був середніх розмірів і досить прямий, а щоки і губи ховалися в бороді, довжиною не більшою за долонь та також з нотками сивини, яку було видно навіть в такому непевному світлі. Чоловік дивився на кострище, положивши руки на коліна, скрестивши їх і положив зверху вже них підборіддя, опершись таким чином о них головою. Весь час, допоки Алдарік потихеньку йшов до нього, набираючись сміливості, той ні разу не озирнувся і не кинув навіть жодного погляду в бік свого непрошеного, але насправді давно чеканного гостя. Нарешті Алдарік наблизився до кострища, голос всередині співав уже напрочуд щось невимовно гарне, а невпевненість і навіть боязкість всередині хлопця нарешті почали зникати. Біля кострища знаходилося чотири нещільно складені у вигляді ромба колоди, які слугували замість лав та стільців. Цікаво,промайнула думка в Алдріка, навіщо йому так багато місця для сидіння. Навряд чи його хто взагалі тут відвідує, так як це надзвичайно небезпечно, як для нього, так і для відвідувача. Але важливість, урочистість, шал митті відразу ж витіснив це питання з його голови. Він сів на сусідню колоду до колоди чоловіка, вибравши таке місце, що він знаходився одночасно і збоку і трішки навпроти до нього. Той непорушно продовжував дивитися в кострище, наче не приділяючи приходу Алдаріка ніякої уваги, наче нічого такого в цій зустрічі немає, а сам Алдрік кожен день тут ошивається і немає сенсу на нього навіть дивитися. Це трошки вибило хлопця з його колії, але він не давав цьому стану хоча б на мить затриматися у нього в свідомості. А от що вже почало там піднімати голову, так це та купа питань, які він хотів задати, тому, кого нарешті знайшов, купу питань, які тривожили його ще з перших уроків Ветреогена і перших його розповідей про відмічених, двічі відмічених і саме цього чоловіка і того, що він зробив і які наслідки мали ці дії. Ці всі питання, частину яких він вже не задавав собі роками і навіть встиг частково їх забути, тепер виринали на поверхню його свідомості як рибини, які хотять їсти і ловлять, вистрибуючи з води, різних комах, добуваючи собі таким чином поживу. Ось і Алдарік хотів добути поживу для своїх питань у вигляді відповідей. Чоловік все також продовжував дивитися на кострище, але тепер його обличчя було набагато ліпше видніше Алдаріку, особливо в темряві його глазниць виділялися очі - сірі, сталеві чи мутного кольору похмурого неба чи давнього болота, тини, яка втратила усі свої зелені кольори. Емоції на самому обличчі було важко прочитати, здавалося, воно виражало все і нічого, мало відтінки і відчаю, і радості, горя і щастя. Алдарік бачив у виразі цього обличчя щось рідне собі, щось таке, що перегукувалося з його природою і містило досвід, який йому тільки предстояло всотати в себе. Запанувала мовчанка. Недивлячись на купу питань, які роїлись у нього в голові, Алдарік відчував, що не йому починати зараз розмову. В якійсь мірі, ця мовчанка і була розмовою, таким собі спілкуванням без слів, як бувало у нього з Ветреогеном та іншими ординцями - цілковита тиша часто бувала красномовніше слів.