Слава ЗСУ!

- На все воля Короля, - відповіла вона. Ці слова для були чимось на зразок молитви. - Я не вірю, що навіть такий бовдур, як цей барин, міг би просрати лист з особливою поміткою і не думаю, що вже б сюди не прилетів ворон зі Столиці, щоб дізнатися, як йде наше діло, якби ворон звідсіля би не долетів. У Короля свої плани і своє бачення ситуації, яке нам не обов’язково знати, - ці слова були вже скоріше певного роду проповіддю, а не просто думкою, які лунали з її губ, - в них лише достатньо вірити. А там Король сам вирішить, що робити. - Для неї це була прописна істина, яку воно вивчила вже дуже давно.

- Ха, - трішки задиристо пролунало від Вольхланда, - ти постійно кажеш про нього так, наче він бог. Я, звичайно, не знаю хто він, не знаю, чи взагалі зараз є така людина, яка знає, хто він насправді, окрім того, хто привів його на трон, і то, той зник декілька століть тому, і тому хрін його, живий він чи ні. Але що я точно знаю - це те, що він не Бог. Він колись родився і колись помре, як і всі з нас. - Останні слова надзвичайно сильно різанули Емеріті десь всередині і навіть збудили в ній лють. Будь це простий хлопець з її загону, вона би вже загорнула його зуби всередину його черепа. Але Вольхланду вона подібне прощала, і він це чудово знав, і час від час користувався своїм, так би мовити, привілейованим становищем. Та й сенс в його словах дійсно був. 

- Так, колись він помре, - Емеріті здавалося, що вона каже про кончину найближчої до себе людини, а не того, кого вона бачила на свої очі лише декілька разів, - але так чи інакше, я, ти, сотні і тисячі таких як ми забов’язані йому всім, і тому ми повинні бути готові пожертвувати цим всім заради нього. Тому що, в певній мірі, це все належить йому, і не треба боятися це втратити, бо він винагородить тебе чимось набагато більшим взамін на твою пожертву. - Ці слова вбивали їм в Школі при Казармі на протязі багатьох років і в якійсь мірі вони становили собою один із стовпів, на якому трималося ї життя.

- І тебе це не дратує? - раптом пролунав голос Вольхланда за її спиною - вона вже стала з ліжка і почала вдягатися. Щось в його тоні здивувало її, щось таке, чого вона не чула раніше. 

- Дратує що? - перепитала вона, не розуміючи питання.

- Ну, - обережно повів Вольхланд, намагаючись вибирати слова і інтонації, - що нам нічого не належить? Що все, що ми наживаємо нашим трудом, далеко не самим приємними чи навіть шляхетним, - він на секунду замовк, наче тягар спогадів комом в горлі придавив усі його слова, -  усе, що ми маємо, всі наші гроші і статус, все наше життя, по своїй суті - нам не належить. Ми наче живемо його, а наче і ні, виступаючи лише ляльками на ниточці Короля, якого ніхто з нас не бачив на свої очі більше п’яти-шести раз. - Було відчутно, що Вольхланд каже те, за що думає давно, і думає детально, і це ще більше збісило Емеріту, викликавши у неї шалену лють. Цього вже вона пробачати не збиралась. Вона була тепер майже вдягнута, тому вона повернулася до Вольхланда, і наче не казала, а лила отруту зі свого рта. 

- Не сама приємна чи шляхетна? - здавалося, будь вони серед лісової галявини, все би зав’яло від її тону, - не сама приємна і шляхетна?- повторила вона вже наростаючим тоном. Вольхланд чудово розумів, до чого йде діло і тому готувався до цілої купи лайна, яка ось-ось повинна вивалитися на нього. Емеріта продовжила казати, її голос не повищувався, а опустився майже що до шепіту, але від такого шепіту, здавалося би, барабані перепонки мають луснути, а з вух потече кров. - Немає нічого більш шляхетного, аніж служити волі короля, і так, це не завжди приємно і тим паче шляхетно, але сама ціль - процвітання Королівства, що може бути ще приємніше і шляхетніше, чим це? Ми захищаємо нашу країну від розрухи, ми захищаємо її від смерті, ми захищаємо її від забуття. Острів намагається вдарити нам в спину, на півночі останні дикі держави збираються з силами, щоб напасти і відіграти у нас Аустайм і вдарити по Кельгону, тут у нас народився двічі мічений, і його забрали якісь дикі фанатики, які будуть з нього ростити вбивцю Короля, а це пиздець яка загроза, навіть для Короля. Він один може тримати нашу країну боєздатною, - вона, здавалося, вже не казала, а майже що сичала. Вольхланд уважно дивився їй прямо в вічі, не ховаючи погляду, та, здається, щось вивчаючи. Та Емеріта не звертала на це уваги. - І це ще не брати того, що він зробив для нас. Я чудово пам’ятаю, з якого гівна мене забрали рекрути Пальців, як я була рада, навіть будучи такою малою, звалити з тієї дири, де родилася, і де би так і вмерла, не бачачи світу, і не розуміючи його. Так, все моє належить йому, і я це приймаю, бо без нього, нічого цього в мене би і не було, і хай краще так, аніж я би жила в тому лайні, в якому родилася. Я пам’ятаю твої розповіді про твоє дитинство. Ти мусиш бути безмежно йому вдячний, як і усі інші за нагоду бути вартим чогось, робити щось, що має вагу і жити життя, яке має сенс, - від люті, вона, здавалося би, зараз задихнеться. Вольхланд все також уважно дивився їй прямо в очі, але тепер його погляд наче затухнув, наче всередині вмер якийсь вогник, який хотів підняти костровище, але не вийшло, і тому йому прийшлося сховатися. Емеріта хотіла було продовжити, але раптом зрозуміла, що від люті в неї трясуться ноги, при чому трясуться так, що їй навіть важко стояти. Подібне з нею було вперше, навіть після першого бою в неї такого не було. Вона обіперлася о приковатну тумбочку, потім сіла на неї, намагаючись заспокоїтися. Вольхланд, впевнившись, що з Емерітою все гаразд, почав сам вдягатися. Він довго чекав нагоди сказати те, що сказав, і тепер розумів, що, скоріш за все, сама ідея висловити свої думки повністю Емеріті хоч колись вмерла раз і назавжди. Але він і так не сподівався на перемогу, тому і сприйняв поразку досить спокійно, хоча не без розчарування. Емеріта в цей час так і сиділа на тумбочці, намагаючись зупинити дрижаки в ногах і втупивши погляд в стіну перед собою. Невідомо для не чому, але це питання Вольхланда щось обірвало всередині неї, щось таке, про існування чого вона раніше якось і не здогадувалася, принаймні - не задумувалася про це. І теперь це щось, що вона і не знала, обірвалося і, здавалося, вмирало всередині неї. Вольхланд без слів вдягався, між ними відчувалася не напруга, а якась порожнеча, наче зникло щось таке, що давало їм відчуття зв’язку один з одним. В голову Емеріти прийшла думка, що, мабуть, це останній раз, як вони лягають в постіль разом. Вона не знала, але ця сама думка саме зараз спала Вольхланду також. Взяв з прикроватної тумбочки рушник, вона витерла себе внизу, очистивши своє тіло від сімені Вольхланда та почала одягати спочатку спідню білизну з дорогого, хоча все ще не елітного по міркам Столиці, шовка, а потім одягла штани, носки, за ними - черевики. І за весь той час, пока вона робила, Вольхланд, вже одягнений, стояв поруч, спиною до неї, опустивши голову і не кажучи ні слова. Емеріті навіть на якусь мить здалося, що він і не дихає, настільки тихо було в кімнаті. Але, мабуть, то тільки здалося. Врешті-решт, коли вона вже надягла черевики, Вольхланд, подившись назад і впевнившись, що вона повністю одягнена, першим вийшов з кімнати, сказавши лише, що він спускається на кухню за їжею. Емеріта не відповіла нічого, тільки кивнула, хоча це виглядало по-дурному - Вольхланд все також стояв спиною до неї і не міг побачити кивка. Але чи він якимось чином це відчув, чи просто прийняв її мовчанку за безсловесну згоду, і стрімким, хоча і трішки вайлуватим кроком вийшов з кімнати. Емеріті же треба було випити так називаєму пігулку - спеціально спресовану кругляшку в Столиці з різних трав та їх концентрату, засушеного і в звичайному вигляді нагадуючому порошок. Ця пігулка била дуже популярна в Столиці та інших великих містах серед знатті та тих, хто міг її дозволити - її прийом протягом півгодини після сексу гарантував те, що ніякої вагітності не буде. Недивлячись на дорогу ціну, Емеріта завжди тримала з собою жменьку таких пігулок. Але тепер їй хотілося вижбурнути їх якомога далі, кудись у вікно чи кинути на підлогу та розчавити їх. Вона придушила цей імпульс, ковтнула пігулку, запиваючи її водою з похідної фляги і сама направилася до кухні. Після любощів її завжди розпирало на їжу, в цілому, як і Вольхланда. Після того, як вона навчила барина манерам, у них була найкраща їжа в маєтку барина, а значить - найкраща в місті, хоча вона і поруч не стояла з їжею, котру куштувала Емеріта в Столиці під час урочистих прийомів, де Емеріта була присутня одночасно як гістя і як охоронець. Та вже якщо так брати, жодна їжа в Королівстві не могла посперечатися з їжею з Столиці.