Слава ЗСУ!

Був яскравий день, тому в приміщенні горіло мінімум лампад і в основном світло потрапляло в приміщення через вікна. В їдальні на першому поверсі, крім її хлопців, було присутньо ще декілька чоловік з прислуги барина. Недивлячись на те, що між ними тривала жвава розмова за якісь справи по порученню барина, як тільки вони побачили Емеріту, розмова відразу вщухла, чоловіки відразу низько опустили голови ледь не опираючись собі підборіддям в груди і почали старанно та швидко своїми ложками висьорбувати з тарілок якусь похлібку. Після історії з барином, уся його прислуга почала шарахатися отряду Емеріти, а сама вона, здавалося би, вселяла в місцевих справжній жах. Їй це подобалося, так як вона відчувала, що урок засвоїв не лише барин, а й ця челядь, хоча вона не мусила знати, хто вони дійсно такі, а лише виказувати повагу і, за необхідності, - страх. Її ж хлопці якось дивно дивилися на неї, поки Емеріта спускалася по сходинкам вниз. Їй спало на думку, що цілком можливо, що вся її люта промова дійшла і до низу. Двері вони особливо не зачиняли, не соромлячись звуків сексу, а навіть хизуючись ними - Емеріта точно знала, що місцеві нічого не скажуть проти, а серед своїх хлопців вона точно зможе навести дисципліну за потреби, але вона не хотіла, щоб аби-хтось був таким собі свідком її люті, і діло тут було зовсім не в дисципліні. На кухні почувся голос Вольхланда, якийсь за щось сварив кухара, але скоріше в жарт, аніж в злості за дійсну провину. Коли вже Емеріта спустилася сходами, у проході на кухню показався і сам Вольхланд з дерев’яним підносом в руках, на якому виднілася тарілка зі смажениною, тарілка з гречаною кашою, дорогою і майже недоступною для звичайних людей, двума яблуками просто на підносі та кухлем, скоріше за все, - пива. Їжа досить проста, як для жителів столиці, але для такої діри це було майже делікатесом, а витрачати час і ресурси на готовку якогось смаженого поросяти в меду Емеріта вважала зайвим. Вольхланд сів їсти разом з іншими хлопцями з загону - Пальці завжди їли разом, хіба що їх командирів не викликали на спеціальний прийом. На відміну від армії, де офіцери їли окремо від солдат, а вищі офіцери та знать окремо від звичайних офіцерів, Пальці завжди були разом, як пальці однієї руки ніколи не відлучаються один від одного. Якщо їх, звісно, не відрубають, в даному випадку - не вб’ють. Дивлячись на те, як Вольхланд всідається разом з іншими, Емеріті раптом перехотілося їсти і вона стрімким кроком вийшла на двір. Він був все також повним глини і конячого навозу, який смердів, але свіже повітря запах лайна все таки не перебивав, а грязеве місиво під ногами вже підсохло і по ньому було досить зручно пересуватися. Подивившись по сторонам і відмітивши, як на неї дивляться служки в дворі та охоронці, півобличчя яких скривали синці від ударів Вольхланда, вона відчула, що цей страх не приносить їй насолоди і їй хочеться піти від цих нажеханих і полохливих поглядів, які були спрямовані на неї. Тому вона впевненим кроком рушила до дерев’яної брами, яка була єдиним входом і виходом, принаймні - єдиним, який був відомим містянам та челяді, і наблизившись до воріт, дала зрозуміти стражникам, щоб ті відчинили їй шлях. Зараз стояла неділя, до двору прибувало і відбувало мало людей, набагато менше, ніж звичайно. Тому барин зазвичай давав команду тримати ворота зачиненими, хоча недивлячись на малу кількість відвідувачів, охоронці на брамі дуже сильно заморювалися відчиняти і зачиняти масивні дерев’яні дверища раз за разом, впускаючи та випускаючи навіть невелику кількість людей. Емеріта навіть знала, зі слів ї хлопців, які встигли тут з усіма вже більш-менш познайомитися, особливо з бариновськими служничками, що дежурити на вихідних для охоронців було ненависною справою і часто туди ставили в обхід черги того, хто так чи інакше проїбався на службі. Охоронець був невдоволений, що через примхи якоїсь незнайомої йому дівки йому треба буде знову колупатия з цими чортовими дверищами, але насправді ця незнайома дівка його так жахала, після історії з барином, що він навіть намагався не дивитися їй в очі, щоб вона ненароком не побачила це невдоволення в його погляді. Та Емеріті не треба було дивитися в обличчя, в очі охоронцю, щоб зрозуміти його емоції. Вона розуміла вже по його походці, по тому, як він тримається, по тому, як відчиняє воротища. Дуже багато часу в Академії при Казармі їх вчили тому, як читати людей, як на них давити і як їх, за потреби ломати, при цьому не відчуваючи докорів сумління чи жалю. Прямо так, як декілька днів тому. Охоронець відчинив воротища настільки, щоб вона могла без проблем пройти через них, але їй захотілось його провчити, за невдоволення. Хай він і не знає, що вона  одна з Пальців, але витівка з його барином повинна була навчити всіх тут пошані до гостей, даром що вони цілковито незнайомі. Тому вона погляда дала зрозуміти охоронцеві, щоб той відчиняв браму повністю, а не лише на треть. Її позабавило те, як с усіх сил намагався приховати свою лють, при цьому боячись, що ця незнайома жінка, яка тепер вселяла в нього жах, не побачила цю лють і не покарала його жорстокіше, аніж барина. Якщо він, після того, як йому спотворено палець, тільки тепер і робив, що плазував перед нею, та її загоном, то що казати про нього? Мабуть, може цілком і вбити, і нічого їй не буде. Щось подібне, коли малі люди страдали найбільше, траплялося не раз, як з досвіда охоронця, так і з різних історій, які він чув. І від цих думок, від того, що він придушував лють страхом, цей страх тільки ще більше розростався у нього всередині. І Емеріта це чудово відчувала, і відчувала, як від цього в неї роспрострується по тілу якась дивна насолода, як завжди буває, коли вона відчуває, як хтось її боїться і кориться їй через це. Вона вважала, що якби не сама справляла таке враження і не мала таку владу, то на місці цього охоронця була би вона - нажехана, слабка, і підкорена чужій силі. Але вона сама сильна! Не те, як жінки зазвичай. Багато чоловіків її боялось, особливо ті, які добре знали, на що вона здатна. І це давало її певне відчуття  значущості. Нарешті, охоронець відчинив воротища навстіж, і Емеріта зробила кілька кроків уперед, вийшовши за межі цього гівняного помістя. Вона хотіла було, аби уж зовсім доконати охоронця, змусити його зачинити воротища, щоб потім відчинити їх через декілька хвилин, коли вона рішить зайти, але, подивившись на нього, рішила, що він вже досить нажехан і підкорен її владі, і тому це буде зайве. Усього повинно бути в міру, як вона колись почула, вже не пам’ятаючи де. Ця фраза врізалась їй в голову, і вона часто згадувала про неї, роздумуючи над тим, що хоче і що треба зробити.