Слава ЗСУ!

Помістя знаходилось на високому пагорбі, трішки на віддалені від міста, оточене внизу що одним ярусом дерев’яного частоколу, головною брамою для входу та кількома сторожовими баштами по периметру. Саме місто починалося майже відразу за частоколом, але то були рідкі вулички та широкі дороги, переплетіння вулиць, домів та людей починалося вже далі, за кількасот метрів, і піку все це досягало десь приблизно на відстані в кілометр від помістя барина. Хоча тутешній пік не годився навіть для трущоб Столиці чи одного з інших Семи міст, чи взагалі бульш-менш крупного міста, як Оувукен чи Семипорт, що біля океану. Але далі, за містом, відкривався чудовий краєвид, який викликав у Емеріти справжнє захоплення - тягнулися поля, опрацьовані тутешнім людом та селянами з сіл поблизу, висаджені зростаю пшеницею та ячменем, а по краям росли вже густо і рясно вкриті зеленню дерева, недивлячись на те, що стояла відносно рання весна. А десь далі, вже за полями, можна було побачити просто вкритий травою степ, який на лінії горизонту зливався в одну лінію з небом, яке зараз напрочуд гарним - голубим-голубим, і майже без жодної хмаринки. Цей краєвид зараз заспокоював Емеріту, робив їй непотрібним ні страх цього охоронця, чи кого завгодно в цьому помісті чи деінде, робив їй непотрібним повагу, до якої вона відчувала жагу, і через що не могла терпіти, коли їй її не оказували, робив непотрібним, на мить, всього на мить, всю її роботу, яку вона вважала єдиним, що робить її чогось вартою. Інколи, коли вона проїзжала по такій місцевості, у неї виникала шальна думка все бросити, і просто піти вперед, до красот цього краєвиду, розтворитися в ньому, а там уже будь що буде. Вона не знала, звідки в неї така любов до природи, можливо, від батьків, але вона їх майже не пам’ятала, як майже нічого пам’ятала до того, як її забрали Пальці, крім бруду, смороду, і напрочуд важкої роботи, не дивлячись на те, що вона дитина. Це все назавжди поселило в неї відразу до її, так би мовити, минулого життя. Емеріта простояла так, пірнувши в краєвид, хвилин 10, можливо 15, вона точно не могла сказати. Весь цей час, непомітно для неї, охронець то кидав на неї погляди, то відвертав обличчя, боючись, як би його позирки в сторону цієї страшної жінки ця ж сама жінка не перехватила би. Просто зараз, побачивши, як вона задивился на види природи за містом, ті види, якими він сам часто задивлювався і був вражений їх красою(це було єдине, що йому подобалося на пості на воротах), він раптом відчув, що ця жінка, недивлячись на весь той жах, який вона вселяє в нього, так ж людина, як і вона, що в ній є щось людяне, щось таке, що їх поєднує. Емеріта ж, надивившись на краєвид, різко, на каблуках, розвернулась на 180 градусів, встигнувши уловити незрозумілий для неї погляд охоронця, погляд наче вони були, насправді, добре знайомими. В інший час, причини такого погляду зацікавили би її і цілком можливо, це б взбісило її - хто він, а хто вона!, але не зараз. Напрочуд добре було у неї, як кажуть, на душі. Але сморід конячого лайна всередині помістя, який було майже не чуть за брамою, швидко її обламав. Вона зрозуміла, що хоче їсти, і відправилася на кухню за їжею. 

Вже був день, з Вольхландом вона так і не говорила з часу, як це називала Емеріта, Вольхландового пройобу. Робити було нічого - крім канцелярських книг та листів з рецептами читати в помісті нічого не було(тупе вайло, хоча б для виду купив собі популярні в Королівстві романи, по виду мітиться на містянина, а насправді в душі - тупий селюк), інших розваг, по типу бардів чи шутів тут також не було. Кляте убоге містечко. Емеріта не придумала нічого ліпшого, як знову займатися вправами з мечем, на цей раз - наодинці, в своїй кімнаті, відпрацьовуючи рухи, які майже стали її другою натурою, доводячи їх до абсолютного автоматизму. Вона жбурнула всі стільці, всю іншу мебель, що була в кімнаті,по куткам, ногами відпихала ковер на підлозі також кудись в куток, щоб не заважав, дістала меч, який тримала з оголеним лезом під ліжком, прямо під тим місцем, де вона спала і почала відпрацьовувати вже давно і добре їй знайомі рухи. Кімната була найбільшою в цьому будинку, тому місця їй було досить, хоча все одно треба було обережною, щоб не рубанути мечем дерев’яні зруби на стелі чи не розбити вікно або пошкодити меблі, надто енергійно віпрацьовуючи техніки нападу на ворога. Хоча меблі її особливо і не хвилювали, так цьому селюку і треба, тому, можливо, треба буде наостанок їх ще й добряче рубанути, щоб знав, як проявляти неповагу до Пальців. Не дивлячись на те, що вона вже покарала його за таке нахабство, злість на барина ще не минала. Взагалі, злість на будь-кого, хто виказав неповагу до неї чи до одного з Пальців, в неї ніколи не минала, лише затихала або Емеріта, якщо була така потреба, ховала її подалі, але ніколи не гасила і не забувала. Раптом вона почула сильний гупіт - хтось швидко, поспішаючи, підіймався на сходах. Ще не знаючи, що трапилось, вона зрозуміла - нарешті прийшов ворон з посланням від Короля і наказом, що їм робити. Нарешті вони зможуть вибратися з цієї дири міського типу, як вона називала про себе подібні брудні та бідні містечка. І дійсно - їй повідомили про те, що прилетів ворон зі Столиці. Дивно тільки, що цю новину їй повідомив не Вольхланд, а один з її хлопців. Але не час про це думати. Ворон з посланням зараз знаходився в поштовій вежі і ніхто не мав права ломати королівську печатку на ньому, крім Емеріти, і вона була впевнена, що наглядачу за воронами встигли пояснити, що якщо прийде лист з такою печаткою, він мусить тримати подалі руки від цього листа і відразу прямо повідомити Емеріти чи комусь з її загону, навіть в обход барина. Це було сказано в перший день їх зупинки тут в присутності барина, потім Емеріта ходила сама до наглядача, щоб упевнитися в тому, що все зрозумів правильно. Пішла вона звідтіля впевнена в тому, що все буде зроблено як треба, тому що поштар боявся її більше, чим зараз боявся охоронець над брамою. А тепер, після випадку з барином, була впевнена вона, він боїться її ще більше. Але це ж не означало, що треба зволікати.