Слава ЗСУ!

Глава 2 - Алдарік

Вид згори був чудовий. Долина, що, здавалося, зараз лежала буквально під його ногами, вся майоріла від квітів, а невеличке поселення, яке знаходилося по той бік долини, зараз здавалося зовсім маленьким, нагадуючи собою більше якусь дитячу іграшку, ніж реальні дома, де народжувались, жили і вмирали люди. Їх самих Аларік міг ледве розгледіти з такої відстані, точніше, йому здавалося, що він бачив якесь ряботіння там, коли сильно напружував зір. Мабуть то дійсно були жителі селі. Добрі люди, фк і більшість селян. Він сподівався, що їх слова таки приведуть його туди, куди треба. Ветреоген казав, що йому вміти спиратися на свої відчуття, на свій внутрішній голос, як він казав. Зараз внутрішній голос Алдаріка співав досить просту, хоча й веселу пісеньку, чого з ним не бувало раніше. Алдарік рішив вважати це за добрий знак, який каже, що він таки близько підійшов до своєї мети. Підйом на цей схил був досить важкий, по-перше - через сильний і холодний, пронизуючий до кісток вітер. Хоча зараз і був розквіт весни, тут цього не відчувалося. Але Алдарік знав про ці труднощі, тому був добре підготовлений до них - його ноги в міцних шкіряних чоботах були обмотані тканиною із овечої шерсті, з яких були й зроблені його підштанники та светр. Голову утепляла балаклава знову таки з шерсті вівці, а на руках були вдягнуті трьохслойні перчатки, які незважаючи на свою теплоту дозволяли Алдаріку зберігати гнучкість в пальцах і добре відчувати дотик до будь-якої поверхні. Такі перчатки справді стоїла як трійка добрячих відгодованих корів. В принципі, як і більша частина його одягу. В якості скелелазного спорядження у нього була лише міцна дерев*яна палиця,яку він купив в селі, але йому сказали, що щоб дібратися туди, куди йому треба, і цього вистачить. За спиною у Алдаріка виднівся довгий сверток, в якому знаюча людина відразу би побачила меч, дбайливо закутаний в декілька слоїв тканин, а також щось типу рюкзака, де Алдарік тримав харчі, воду та інші речі, необхідні йому в його подорожі. Гроші Алдарік тримав у внутрішньому кармані його куртки - так було безпечніше. Гроші треба берегти - багато людей псуються під їх впливом, але все ж таки краще з ними, чим без них.

Недивлячись на те, що на око його та село розділяло лише декілька кілометрів, насправді це було не так. Щоб дістатися підніжжя гір, Аладріку довелося йти весь ранок і частину дня, а це було приблизно кілометрів 70-80, зважаючи на його швидку ходу, довгі ноги та енергію юності. Ще декілька годин пішло на те, щоб зібратися наверх. Селяни сказали Алдаріку, що якщо йти швидко, так швидко, як може він і лише небагато звичайних людей, він дістанеться місця призначення десь ближче до вечора, коли тільки починає сутеніти. Алдарік збирався подолати цю відстань ще швидше, лише що остерігався, аби не виказати необачну квапливість і не збитися з шляху. Але, так чи інакше, він збирався нарешті знайти того, кого він так довго шукав. Два роки пішло у Алдаріка, щоб вийти на його слід, навіть не так - примару сліда, і то Алдарік розумів, що це вдалося лише завдяки їхньому зв’язку, його внутрішньому голосу. Іноді Алдаріку здавалося, що саме він його вів, вказуючи, куди йти і, в деяких ситуаціях, що саме питати. Подібне відчуття у Алдаріка з*явилося і в селі, під час розмови з старостою селища та його намісниками. Якби не певне вдохновення, якесь дивне внутрішнє відчуття, яке виливалися в не притаманні для Алдаріка слова і фрази, він би не дістав потрібної відповіді від селян, принаймні, Алдарік був в цьому впевнений. Йому взагалі здавалося, що головним тут були не стільки слова, скільки оце його натхнення, яке селяни розпізнали і саме через це рішили дати хлопцеві потрібні йому відповіді. Це і вселяло в нього добрі відчуття, що він нарешті знаходиться у своєї мети. Але, з іншого боку, він відчував острах ставити ті питання, які хотів, і почути на них відповіді, які насправді вщент зруйнують всі його сподівання. Хоча Ветреоген і запевнив його, що саме спорідненість Алдаріка і того, кого він шукає, приведе до повного розуміння, але Алдарік так не вважав, хоча вірив словам Ветреогена, принаймні вірив в те, що той сам в них щиро віре. Але всередині душі Алдарік лише відчував певне сум’яття, навіть якусь злість - що той, кого він шукав, зробив те, що зробив, і тепер, здавалося Алдаріку, втік від наслідків своїх дій, замість того, щоб за них відповісти. Він розповідав Ветреогену про ці думки, і він сказав, що чудово їх розуміє, і був час, він сам вважав саме так. Але, сказав тоді Ветреоген, це було лише омана юності, яка баче лише поверхню, в той час як суть всіх речей насправді знаходиться в глибині, і треба час, щоб навчитися бачити те, що знаходиться за речами, які найперше впадають в око і довіряти в першу чергу своїй суті, а не тим дурним думкам, які час від часу навідують кожну людину. В більшості інших випадків Алдаріка би ці слова заспокоїли, бо він відчував, що в них є сенс, але щодо цього… По ітогу, Алдарік вирішив не забивати собі цим голову, як і нерідко до цього. Роздуми роздумами, але ці думки відповідей вони не дадуть, тому треба зосередитись на пошуках, і якщо вони будуть успішні, то тоді дати волю всім тим питанням, що сікли його всередині. Сонце вже минуло свій зеніт. Алдарік розумів по світилу, що зараз приблизно десь третя година дня, а, значить якщо він йшов правильно, то мусить вже скоро бути на місці. Він спустився з вершини гори, на яку зібрався, в щось схоже на гірську низовину, де вітер вже не дошкуляв йому, але все одно було досить прохолодно. Час від часу він бачив то птицю, яка пролітала в декількох кілометрів від нього, мабуть - гірський орел, іноді бачив гірських кіз, які швидко втікали, коли бачили Алдаріка. Це значило, що вони знайомі з людиною, а самі селяни, по їх словам, сюди заходили рідко, тобто, кози стали полохливі до людини не через них, а через когось іншого. Алдарік находив доречним для себе думати, що тварини привчилися боятися людину саме через того, кого він шукав. Той, схоже, час від часу полював, хоча з декількох фраз старости і його помічників, Алдарік зрозумів, що селяни забезпечують того, кого він шукав, всім необхідним, хоча що вони отримують взамін Алдарік не зрозумів, та й розпитувати не став. Раптом його внутрішній голос на якусь мить перетворився в солодкий дзвін, який роздався по всьому тілу - від голови до п*ят і чомусь нагадав Алдаріку про мед, про його колір, запах і смак. В голові з’явилося чітке розуміння - він на місці, він знаходиться ось-ось біля того, кого він шукав. Але ж де він? Алдарік бачив перед собою лише гірські вершини та рівнину, по якій він йшов і яка спускалася ще нижче. Ніяких тобі будинків, ні навіть печер, на диму від вогнища, ні будь-яких слідів присутності людини. Зовсім нічого. Алдарік ще раз уважно оглянув все навколо, та так нічого і не побачив. Але чомусь його погляд зачепився за дивний скелястий виступ по його правий бік, десь метрів на 20 вище за нього, який знаходився на схилу пагорба, який потім переростав в гору. Загалом, виступ був як виступ, але чомусь погляд Алдаріка знову і знову повертався до нього, і тому хлопець вирішив піднятися до нього, що уважно його оглянути. По ходу того, як він підіймався до каменя, той солодкий дзвін, який, здавалося би, лунав в кожній клітинці його тіла, все посилювався і посилювався, а самого Алдаріка охопило сильне відчуття захвату. Щось подібне, хоча і відчутно слабше, він відчував, коли в перший раз пізнав дівчину. Але все ж це не нагадувало потяг до протилежної статті, хоча і мало певну схожість. Це відчуття народжувалося із середини і чим ближче був Алдарік до виступу, тим сильніше воно його охоплювало. Але виступ і зблизька здавався самим звичайним, і не було в ньому абсолютно нічого такого, щоб могло викликати захват, який вже тепер ледь що не виривався у Алдаріка через крик, настільки він був сильний. Хлопець ледь стримував себе, щоб не почати кричати від сильних емоцій, та, як не дивно, це не заважало йому досить спокійно, як на такий стан, розглядувати виступ з усіх сторін. Він помітив, що мох, який ріс збоку виступа, виглядав якось дивно, наче йому тут не місце і йому, моху, аж навіть незатишно від цього. Схов, раптом зрозумів Алдарік, він набрів на схов, вхід до якого прикриває мох. Ця думка здавалася йому абсолютно правильною. Дійсно, якщо не дивитися майже впритул, то неможливо помітити, що мох виглядає неприродньо. Але треба бути обережним, щоб не стати жертвою пастки, яку міг поставити той, кого він шукає(а Алдарік був впевнений, що це він) щоб захистити себе від непроханих гостей. Мох дійсно прикривав вхід в печеру, вузький вхід, в який було не протиснутися із рюкзаком на спині та мечем. Алдарік, наскільки міг, все уважно оглянув, але в печері було темно, абсолютно темно, і тому нічого особливо він побачити не зміг. Алдарік вирішив першим просунути в розщелину, яку і ховало щось типу накидки з моху, рюкзак, щоб мати хоч якусь змогу перевірити, чи все там безпечно. Алдарік обережно просунув руку в розщелину, тримаючи рюкзак і кинув його десь на метр, так, щоб його було хоч якось видно завдяки світлу від сонця. Нічого не трапилося, було чутно, що рюкзак впав на тверду поверхню, ніякі пастки не спрацювали, ніякої замаскованої ями у самої розщелини зі сторони печери наче не було. Принаймні, портфель не провалився в вовчу яму, хоча він міг просто бути залегким для пастки. Алдарік зняв з-за спини сверток, в якому ховав меч. Він не збирався його діставати, так як на цей момент вже не дуже вірив в будь-яку небезпеку - внутрішний голос, який все так же розливався дзвіном по всьому тілу, але вже тепер набагато спокійніше, підсказував Алдаріку, що все добре. І Алдарік не бачив причин не довіряти цьому голосу, раз він допоміг йому дістатися того місця, яке він шукав, а він був впевнений що це саме це місце. Він перехватив сверток з мечем в ліву руку і саме лівою рукою вперед поліз в печеру. Протиснутися було досить важко, зважаючи на кремезну статуру Алдаріка. На мить в нього майнула думка, як сюди пролазе той, кого він шукає, зважаючи на розповіді про те, що він майже велетень, та Алдарік рішив, що зараз точно не час, щоб забивати собі мізки такими марудними думками. Тепер він був вже всередині. Підлога під ногами так і не провалювалася, вовчих ям не було, ніяких інших пасток, які можно заготовити проти незваного гостя, також наче не було. Алдарік підняв рюкзак і надягнув його на себе, меч  він вирішив і далі тримати в руці, не маючи думки його застосовувати, та раптом? Незважаючи на досить вузький вхід, печера всередині була досить простора, хоча в ній і панувала темрява. Погано, що в нема немає факела, селяни нічого не казали йому про печеру, та вони й про неї не знали, це точно! Він хотів було закрити вхід в печеру обратно мохом, який положив у самої розщелини і міг легко дістати його рукою зсередини, але розумів, що після цього в печері запанує цілковита темрява. Він рішив ризикнути, та не закладувати вхід обратно мохом, щоб мати змогу хоча б вернутися до розщелини, якщо не знайде тут нічого. Протопавши обережно декілька кроків вперед, Алдарік виставленою вперед вільною рукою раптом нащупав щось схоже на кам*яну стелю. Він пересувався надзвичайно обережно, боячись вже не пасток, а звичайних скеляніх ям в підлозі, в яких можна легко переламати ноги, різких спусків або підйомів, які можуть додати проблем. Він пересувався надзвичайно повільно, використовуючи меч на манір палки для сліпців, які таким чином прощупують собі дорогу. Таким чином Алдарік зрозумів, що та кам*яна стелю, яку він нащупав, дійсно стеля, і що вона являється частиною якогось заглиблення в стіни, цілком можливо, що проходу далі. Алдаріку не подобалася думка йти по цьому проходу, так як невідомо, чи не веде він в порожнину, не наповнений чи він природних пасток типу тих самих щілин на підлозі, в які можна провалитися і взагалі - було незрозуміло, чи виведе він хоч кудись крім тупика. Але внутрішній голос хоч і не дзвенів, як раніше, але чітко давав зрозуміти, що насправді все добре. Алдарік довіряв йому, і тому обережним-обережним кроком, прощупуючи все навколо за допомогою рук, ніг і меча, рушив далі, назустріч невідомому.