Слава ЗСУ!

- Якщо чесно, питань щодо цієї печери в тебе буде багато і це далеко не саме дивне, що тут є. Тому давай так - я відповім на всі з них, нехай на деякі не зразу, - Алдарік не зрозумів цього моменту, але не подав виду. Хоча даремно - чоловік це помітив, але не подав виду, що помітив, як Алдарік не подав виду. Так, і таке буває. - Обов’язково відповім, лише зачекай, хай в тебе їх, питань себто, набереться повний кошіль,  прийде час - і я дам тобі відповіді. Домовилися? - Алдарік кивнув головою, вже будучи в нетерплячці від того всього, що його чекало. Доки між ними тривав цей діалог, вони неквапливо, але пружно йшли до затемненої частини печери, яка вже видавалася світлою, як сам день. Раптом, будто вони вигулькнули нізвідки і відразу стали там, де їх бачив Алдарік, хлопець побачив щось на подіб’я тих дерев’яних манекенів, на яких він тренувався в хованках Ордену, навчаючись воєнній справі. Невже ми зараз будемо тренуватися, з подивом подумав про себе Алдарік. Якийсь невдалий час для цього, але добре, вирішив він про себе, хай буде, як буде, не для цього він так довго шукав його, аби відразу ставити його дії під сумнів. Внутрішній голос лагідно замуркотів десь в глибині, ніби погоджуючись з думками хлопця. 

- Твоя чуйка ж вже працює, чи не так? - раптом спитав чоловік, пришвидчуючи крок й легко, наче пливучи в повітрі, наблизившись впритул до одного з манекенів, до якого було найменше кроків і витягнув наче ззаду нього меч, якого там до цього моменту не було, принаймні, Алдарік міг в цьому присягнутися.

- Так, вже як два роки чи щось приблизно цього, - ствердно відповів хлопець, говорячи про свій внутрішній голос. - Якщо казати чесно, саме він привів мене до вас. Ну, якщо точніше - без нього я би вас не знайшов. 

- Ну, в цьому і була вся штука, - відповів чоловік, легко, мов пір’їною махаючи мечом навколо себе, роблячи складні рухи з такою легкістю, наче вони були простіше за те, аніж робити звичайні кроки. Алдарік і сам навіть на свій юний вік володів мечем краще, аніж більшість найліпших воїнів Королівства, але навіть він був зачудований такою грацією і легкістю рухів, - що саме вона допоможе тобі мене знайти, бо я вибрав таке місце, що інакше мене хрін знайдеш, я уж про це подбав, так подбав, десятиріччя пішли в мене тільки на те, аби знайти стояще місце. Але ти йшов так далеко і так важко не за для цих байок, - зробивши помах меча, ледь помітний для людського ока, але який зміг би розпанахати людину надвоє, чоловік раптом зупинився і впився очима в Алдаріка. - Ти прийшов сюди, в першу чергу, аби почути відповіді на свої питання. Так задавай їх, а я, щоб не заскучати - я ж бо знаю відповідь на них, доки потренеруюсь. Як можно легко здогадатися, це було одна з моїх найчастіших справ, якими я тут займався останні декілька сторіч. - На цих словах чоловік продовжив махати мечем навколо манекена, імітуючи бійку, а у Алдаріка аж перехопило дих - нарешті відбувалося те, про що він мріяв з тих самих років, як навчився хоть щось розуміти в оточуючому світі. І він нне збирався надаремно гайнувати час.

- Так, питань купа, і я хочу почати з того, яке вважаю найголовнішим, - хоча всередині Алдарік тремтів як лист по вітру, голос його звучав напрочуд спокійно, навіть трохи беземоційно. Чоловік продовжив свої вправи з мечем, рухаючись так, наче його тіло зовсім не мало ваги. - Чому ви зникли? Сомніваюсь, що в усьому Королівстві є люди, які знають і пам’ятають про це, окрів Короля і Ордена. Король, - при згадці про діяння цієї...людини? Алдаріка аж пересмикнуло, що не вкрилося від погляду чоловіка, але він не подав виду, а Алдарік не помітив, що, так би мовити, спалився - ще молодий, лише 16 років, - Король то звісно чому, - Алдарік знову опанував себе, - а в Ордена довга пам’ять, і тому ми, - він зробив наголос на цьому слові “ми”, - пам’ятаємо, що ти, саме ти, звів його на престол, а потім - зник, зник на сторіччя, і ніхто не знав, що з тобою трапилося, - слова Алдаріка звучали як обвинувачення, і насправді - це вони й були. Він переста тремтіти всередині, але голос його втратив спокій і наростав баси, гучнів і становився грізним, наче голос Єдиного, що лунав з неба та звинувачував своїх дітей в гріхах проти життя. - Хоча ординці і знали, що ти живий, - ти раз, раз вийшов на зв’язок, щоб залишити інструкції, які згодом і привели мене до тебе, і потім зник, розчинився, як я розумію, в цій печері, абсолютно відірваний від світу. В той час, як те створіння, Король - ніхто навіть не знає, людина він, мічений, хоча мічені так довго не живуть, чи це все якісь чари, робив своє темне діло, підкорював народи, ломав їх, знищував їх еліту чи доводив їх до стану фізичних і, що ще жахливіше, ментальних рабів, спонукав на тортури, спонукав на приниження та животіння мільйонів людей, і це все, по суті, завдяки твоїй допомозі, - на цих словах Алдарік не кричав, але голос його лунав гучно, кожне слово - було як гупало, як молот, який бив по наковальні і вбивався в мізок розпеченими сталевими цвяхами. Але чоловік зберігав спокій, принаймні - зовнішній(можливо, він зараз також тремтів всередині як лист на вітру, як Алдарік хвилину тому) - І ти просто зник, і нічого не зробив, аби виправити свою помилку. Чому? - питання звучало як вирок, і тяжким грузом повисло в повітрі. Але чоловік, знову здавалося би, на це зважав - він зупинився так же легко, як і рухався, а на його обличчі, на великий подив Алдарік та й будь-кого іншого, аби цей будь-то інший був би присутній при цій сцені, грала легка посмішка. Таку посмішку можно помітити у батьків, коли їхня задає їм питання, навіть сенс якого вона ще поки не в змозі опанувати, але в слабкість свого малого віку вона навпаки - думає, що все чудово розуміє, на відміну від її батьків. Така сама посмішка грала на обличчі чоловіка.