Слава ЗСУ!

- Згадуєш своє дитинство? - з легкою і трішки відстороненою посмішкою спитав її Вольхланд. Він був єдиний, принаймні, із живих, хто знав про її важкі спогади із дитинства. Інколи їй було трішки соромно за те, що вона так переживала із-за цих спогадів, бо знала про дитинство Вольхланда. 

- Так, саме про нього...Кожен раз, як я заїзжаю в таку діру, кожен раз у мене перед очима одні і ті ж самі картини, - Емеріта важко зітхнула, - мабуть, вони не полишать мене до самої смерті.

- Ну, знаєш, зважаючи на те, що ми робимо, що ми бачимо, мені здається, це ще не самі найгірші спогади із тих, які можуть бути. Думаю, сьогоднішня ситуація давила би набагато тяжче, аніж будь-які спогади з дитинства. Ну, принаймні, якщо тебе такі речі ще хвилюють, - він хмикнув

- Тебе це хвилює? - з акцентом на останньому слові з певною лагідностю спитала Емеріта. Вона знала, що Вольхланд був надзвичайно стійким до сильних емоційних зворушень, але в той час мав якусь певну задумливість, від якою віяло сумом та якоюсь хандрою. 

- Ні, подібне мене це вже давно не хвилює, як і не хвилює те, що подібні речі мене не хвилюють. Просто це цікаво, - він підняв свій погляд, який до цього був направлений в землю і встромив його кудись в далечину, - наскільки людина може призвичаїтися і до таких речей, особливо якщо зважати на те, що ми стараємся уберегти людей, навіть і тих, кого презираємо, від чогось набагато гіршого. - Емеріта чудово знала і цей бік характеру Вольхланда - його схильність до роздумів, до філософії. 

- Якщо чесно, я давно перестала про це думати, - сказала вона, - в перші рази таких брудних справ схожі думки постійно роїлося у мене в голові, але як казав Нострик - треба лише час, щоб це все уляглося в голові. Я вірила і вірю в те, що роблю, і сумніви мене вже давно не точуть. Хоча я не маю на увазі, що вони точать тебе, - вона кинула на нього швидкий погляд, не сумніваючись в тому, що він зрозумів, що вона мала на увазі, але бажаючись впевнитися в цьому.

- Ахах, - лице Вольхланда покинула його сумна задумливість, він посміхнувся, - я і сам не маю сумнівів, що ти не маєш сумнівів. Коли ти перерізала немовляти його горло, обличчя в тебе зовсім не змінилося, наче маска, і коли положила тіло в руки тієї бідної селянки і почала з самим серйозним тоном впевнювати її, що це ж їй на краще, - він засміявся ще гучніше, - це був не те що захват, але оплесків це вартувало. Хлопці були трохи не в собі від шоку, це було видно по їх обличчях, хоча й вони старалися це приховати, та це було видно. Хоча і тут нема нічого соромного, принаймні зараз, три роки для такої служби, це ще дуже мало. - Така тонна брудного цинізму насправді заспокоювала Емеріту, а не лякала її, як би це було раніше. Вона давно зрозуміла - повинні бути і ті, хто зможе творити такий бруд, аби його не було в десятки, сотні разів більше. А сміх Вольхланда - то було більше професійне, аніж кровожерливо-нелюдськею Якщо, насправді, в їх роботі ці два поняття уже досить давно не злилися в одне.  

Емеріта бросила погляд назад, на її хлопців, на тих, до кого вона відчувала якщо не довіру, то принаймні щось схоже на повагу. Це був особисто підібраний нею загон, солдати, які пройшли через багато, але не зламалися і були готові пройти через ще більше і знову таки не зламатися. Так, Вольхланд правий, для такої роботи трьох років було мало, щоб до всього звикнути і доказати, що ти дійсно не зламаєшся, але особисто Емеріта була впевнена в тому, що саме вони - не зламаються.