Слава ЗСУ!

- Як думаєш, ми від*їхали досить далеко? - спитала вона Вольхланда. 

- Хочеш позбутися тіла немовляти? Ну, думаю ніхто з села сюди по гриби на забреде, а якщо хтось буде йти в місто чи вертатися в нього, далеко з дороги сходить вони не будуть. Думаю, 50-100 кроків коня вглиб лісу буде досить. А там ще треба враховувати, що швидко найдеться той, хто спокуситься на таку здобич, вовк, лисиця чи ворони. 1-2 дня, і вже нічого не залишиться, навіть кісточок. - Емеріта вислухала це і кивнула в знак згоди. Селянам такі речі знати абсолютно ні до чого. Хоча вони готові все своє життя порсатися в лайні і не бажають ніяких змін в житті, але подібна “знахідка” може змусити їх швидко взятися за вила та йти шукати винного і, що головне, ширити чутки про те, що відбулося. А в справі Емеріти та інших подібних загонів головне - секретність. Вони навіть взяли у місцевого барина форму його солдат, щоб зійти типу за своїх. 

Емеріта дала команду своєму загону зупинитися, сказала Вольхланду, що хоче це зробити сама і направила свого коня в право від себе, збираючись зайти в чащовину лісу десь кроків на 50-100, як і казав Вольхланд, щоб там позбавитися від тіла немовляти. Біля дороги ліс був не дуже густий, природа наче відступила від тих місць, де часто була людина і перші метри Емеріта проїхала на коневі без проблем, але потім гілки на деревах почали зплітатися в одну, єдину химерну павутину, ноги її коня почали плутатися в густій траві, а не менш густі крони дерев почали затуляти собою сонячні промені, утворюючи своїм густим листям щоб наподібу щиту. У Емеріти склалося враження, що різко прийшли сутінки і насправді зараз вечір, а не самий розквіт дня. Вона зупинила коня, рішивши, що вже досить пройшла - спішуватися їй було ліньки, і при цьому далі починалася така плутанина трави, кущей, гілок і стовбурів дерев, частково зігнилих і густо-густо покритих мохом, що навіть на своїх двох Емеріті було би важко туди дістатися, не кажучи вже про коня. Вона дістала з сумки труп немовляти і, не розгортаючи тканин, жбурнула його подалі від себе, в саму хащу, щоб вже його точно ніхто не міг знайти. Раптом їй пришла в голову думка, що, мабуть, насправді немовляті так буде краще - він не проведе все життя порсаючись в багнюці і не бачачи нічого крім убогого власного села. А можливо, раптом відповів їй голос всередині, його б могла чекати доля схожа на її долю, доля людина, яка вирвалась із пут того оточення, де вона родилась. Цілком можливо, відповіла голосу Емеріта, цілком можливо, але яка вже різниця, коли зроблене те, що зроблене і немає сенсу шкодувати ні про що. Одне немовлята як ціна життю сотні немовлят. Одне життя як ціна сотні життів - цьому її вчили в Академії, це вже було часткою її плоті і крові. І на цьому голос всередині затих. Емеріта повернула назад, поступово ліс рідшав, знову почало пробиватися сонце крізь крони дерев, із сутінок Емеріта повернулася в день. Чоловіка і жінку вона збиралася допросити вже після привалу, допросити по всім правилам цієї науки, але вона не сподівалася почути нічого нового або дійсно важливого - жінка вже зламана морально і цілком можливо, втратила глузд, чоловік же занадто упертий, щоб щось розповісти, та й не має це ніякої особливої ваги - найголовніше вони знають, що таки була народжена дитина з відмітинами, і що її справді забрав Орден. Треба було якомога швидше повертатися в місто, щоб відправити ворона в столицю з відомостями про пошук і чекати відповіді з вказівками, що робити. Емеріта дала команду пришвидшити ходу, щоб до вечора вони встигли повернутися в місто. А після того, як вона відправить ворона, треба буде розслабитися, як вона звичайно робила після подібних “робочих” днів. І Вольхланд, була впевнена вона, як і звичайно з цим їй допоможе. А зараз треба поспішати.