Слава ЗСУ!



СТАРИЙ І ЛИС

Петрові Утвенку -

геніальному Цілителю

Він увімкнув настільну лампу, підрівняв розкладені на письмовому столі поздоровні листівки й телеграми, перечитав ще раз кожну – ворухнулося тепло біля серця – і сховав стосик їх до шухляди. Минулось і це.

З нагоди вродин зійшлися до нього вчора люди. Аякже, неабияке число – сімдесят! Сусідка та дві колишні колеги зголосилися допомогти влаштувати обід, і від самого ранку в хаті шкварчало, вибехкувало й пахтіло під їхні співи та пересуди. Давно в його оселі не було такого здвигу. Ніби задля діла, він заходив до кухні діткнутися шарварку, в якому заквашувалася вечірня учта, і тішився з такої розривки в звичному плині днів. Тоді виходив у садок – під ясне голубе небо, до густої зелені, там відчував: поза суєтою йому ліпше. І всміхався на думку, що без таких малих подій не збагнув би переваг свого теперішнього усамітненого існування.

Сьогодні йому сімдесят літ і один день. Такий же гарний удався цей день. Видно, й до судної днини світ не стане байдужим для нього. Хтось би посміявся: чи мало набачився? – життя вже давно йде обіч тебе, старий клуню.

І справді подумати: навіть давніх приятелів не зосталося. Трохимко, Дунько – найвірніші з них – уже там. Іван ще топче ряст, а насправді – лежить паралізований, звірившись на ласку дітей. Навідувати його – путь не близький, тридцять кілометрів не мощеної дороги.

А себе він чує наразі посередником... Тільки між ким? Собою, ще живим, і – ними?

Не нарікати йому на людей: іде селом – вітається і найменше. З указу батьківського, чи за старожитність він для них? Стоїть на краєчку самому, ще крок – і вже! Ні позаду, ні попереду – нічого... Ким був? Чужі долі випестував... Розлетілися... Хто він для них – пам\'ятка з дитинства? Не знає... Тільки й не сповідник їхнього життя. За своє б виправдатися. Пустиня довкола... Ступає за межу і ніхто під руку не підтримає. Тільки шана людська... Учитель. Смішно: вчитель. Він? Що зумів змінити на краще у цьому селі за піввіку? Життя йде, як йшло – він тільки вчив. Усі вони – скільки їх поколінь? – шанують його, а він хотів би, щоб жили, хоча б небагато з них, так, як уявлялося, коли учив їх. А сам? Як жив? По-всякому... Ці ж, молоді, – життям прошкуючи, і не знайшовши справдження своїм сподіванням, – озираються, і за старим своїм учителем допевняються істини. Чом же віра їхня йому самому не додає снаги? Самотнім стає на поріг... Перед чим – поріг?

Рипнули двері, він обернувся, ніяковіючи через домашнє своє вбрання: хто там? Але рип так і завмер, не впустивши нікого. От і хата його уже наперекіс – двері самі по собі відчиняються. Звівся, пішов приклямцювати, не дійшов, звернув до припічка, узяв із полички на стіні пачку цигарок – закортіло. Вийняв одну, й аж тоді дійшов дверей, причинив за собою, і став на ґанку.

Ще доволі світло було, але повний місяць уже висів навпроти хати. А під ним, спав нижче його погляд, ступнів за п\'ятдесят од себе побачив, і повірив, що не видалося йому, – лисячий писок.

Сторожкі очі свердлили старого, назираючи кожен його рух. Та, навіть, коли він змахнув рукою, аби переконатися, що не ввижається, лис не зрушив з місця, тільки припав щільніше до землі.