Слава ЗСУ!

– Ет, дурнику, за чим сюди прийшов? Ні курей у мене, ні живності. А от собака є. Попадешся йому, – начуватимешся. Тікай собі, доки не вчув тебе й інших не сполошив.

Але рудий заблуда мав своє на думці.

– Пропало сьогодні чиєсь птаство, – пожурився вчитель і, дивуючись на смілість лиса, вернувся до хати.

Назавтра вранці згадав учорашню пригоду з лисом, і пошукав між дерев: чи не нагадує щось там лисячої голови. Начебто ні, мабуть, таки привиділося. Та коли звечоріло, заманулося йому перевірити ще раз, бо ж сутінки багато що змінюють довкола.

Знову був ясний місяць, і так само між двома вишневими стовбурами виднілася голова звіра. Вчитель здивовано мугикнув, і, не довіряючи власним очам, схотів підійти ближче. Зробив кілька кроків – лис не тікав. «Омана – подумалося старому. – Але що ж то видається за голову?» Та, коли відстань зменшилась наполовину, – голова підстрибнула над землею, лис виявився на всю довжину і метнувся геть. Збентежений несподіванкою, вчитель завмер і тільки здивовано покрутив головою: «Ох, проноза!»

Вернувся назад, присів на сходинку при ґанку і гукнув Пушка. Той, загримівши цепом, підбіг до господаря.

– Спиш у буді, ледащо? Проґавив лиса? Отакий із тебе сторож!

На ті кпини пес недовірливо нашорошився і крутнув навсібіч головою.

– Тепер видивляйся – його і слід прохолов, – почесав собаку за вухами, і він, приласканий, поклав голову на коліна господаря.

– Чого тому лисові тут шукати? Хіба що до нашої компанії хоче пристати, але не відважиться. Ну, тебе йому не боятися, ти й на кота вухом не поведеш, такий завзятий, – кепкував, а пес витягував шию, сподіваючись, що почешуть.

Перші осінні запахи, вдень приструнчені сонцем, а тепер одсвіжені вільготою, накотами хвилювали повітря і прощальні сурми літа звучали з них особливо проникливо. Він дослухався їх, угадуючи, як десь там, за темніючим садом, осінь чаклує над смутком, перше, ніж пустити його між люди. Низькі зорі, круг місяця вповні, заохочували мінливим своїм блиском думати про безмір, і не добрати було: чи то він тече крізь тебе, а чи ти сам от-от зіллєшся з ним.

Через город висвічувало вікно сусідської хати, долинула звідкись музика – молодь гуляла під магнітофон – й озивалися потривожені собаки. Учителю здалося, що колись уже була подібна мить, і чомусь вона передувала. Тільки не давалося думці – чому.

Погляд його, блукаючи, зауважив місце, де недавно чаївся звір: він згадав про нього. Лис! І – замкнулося коло, сплив у пам\'яті давній спогад: безліч років тому він так само сидів і палив на ґанку. Прийшла од сараю мати й сказала, що знову не дорахувалася двоє курей. Доки ж його терпіти, щоб той злодій із дня на день тягав птицю? Ні собаки в дворі, ні хазяїна путнього, щоб одвадити. Хоч проси чужих людей. Тож – бодай вони повиздихають ті кури разом із лисом, а вона, присійбо, слова більше не скаже, якщо він пальцем поворухнути не хоче! Дружина докинула й своє слово, а мала Оксанка попросила: «Тату, злови лиску, хай живе у нас. Тільки курчат їй не давай».

Наступного ранку він кинув за плече рушницю й подався вистежувати крадія у лісосмузі, що розмежовувала людські городи з колгоспним полем. Але даремно бив ноги – ні з чим вернувся.