Слава ЗСУ!

– Десь у полі, в житі ховається, – визначила мати. – Треба на подвір\'ї підстерегти.

– Так і дасться він вам...

– То хай усіх курей передушить?!

Отож довелося йому влаштувати засідку край городу, замаскувавшись картоплинням і соняшничинням. І з першого ж таки разу поквитався з тим зухвальцем. Він прослизнув непоміченим, та кудкудакнули сполохані ним кури. Учитель підхопився на рівні й навскид пальнув навздогін злодієві. Лиса й слід простиг, але на пам\'ять про себе лишив одстреленого кінчика хвоста.

– Зловив лиску? – спитала донька, коли вернувся додому

– Ось, подарувала тобі свого хвостика, а сама побігла за далекі ліси й високі гори. Не ходитиме більше до нас.

І справді, з того часу лис оминав їхнє подвір\'я, утративши охоту до легкої здобичі.

Нагадалось. А не з\'явись оцей рудий гість, – і не спливло б ніколи в пам’яті.

Той обрубок хвоста став останнім його мисливським трофеєм. Якось сама по собі минулася йому охота до полювання й рушниця валяється відтоді занедбаною десь у коморі.

Історія з кумедним пострілом сталась у дні, коли в думках і душі молодого вчителя багато що мінялося.

Здається в юні літа – нема для тебе нічого нездоланного. Час – твій, простір, вічність – твої. Встигнеш усього, і життя складеться у щось гарне й достойне. Всі перешкоди – тільки супутні обставини, чужа зловмисність і власна нерозважність – щось побічне, не здатне суттєво зашкодити визначеній тобі ролі. Світ крутиться довкола своєї осі, і кожна його подія відбувається ніби заради великого твого маршу. І відчуваєш дух перехоплюючу співмірність свою із безміром, і думаєш із лячним захватом: хто я? Щастя виповнює груди і спливає з них на цілий світ. А той золотаво відсвічує його, спонукаючи дарувати людям добро твого серця, бо не смієш берегти його тільки для себе. Бо ж комусь іншому, можливо, тільки й треба малої спонуки, ледь чутного доторку, щоб зрушитися до любові й зичливості.

Надто делікатним удався – таким і виростав: годен був лишитись обібраним, аніж узяти собі щось у змаганні з іншими. Буденна розмова будь із ким ставала випробуванням для нього, змушуючи почуватися незграбним і недотепним, через незбагненну ніяковість виявитись у словах одмінним від співбесідника, суперечити його думці. В очах інших це не було достоїнством, і бачили в ньому простака, ще й не дуже дотепного в бесіді. Він ясно усвідомлював означене йому в сільській громаді місце. Одначе, ця видима другорядність межи однолітків і старших односельців не дуже вражала його самолюбство, захищене невиразним уявленням про власне призначення у світі. Перед ним бліднули дрібниці повсякдення. Звідкись бралася впевненість: настане день – і без жодної пересади спілкуватиметься він із людьми, і думки його здадуться їм очікуваними. І стане його праця корисною для всіх.

Багато спливло води, перш ніж відкрилося йому, що не обов\'язково співпадають, а частіше дуже розмежовані, поривання душі й житейські дороги. Та раніше встиг він стати вчителем, бо порозумітися з дітьми для нього було ділом простішим, аніж з дорослими.

Коли вернувся додому після вчительського технікуму, – в селі тільки головами покрутили: якщо тепер і такі, як Гальчин парубок, учителювати годяться, – бідні та наука й діти. Хоч би з виду показним та строгим удався, а то – наче спросоння на світ уродився...