Слава ЗСУ!

Хоч і належало йому за кваліфікацією викладати мову й літературу в середніх класах, і хоч було на той час у школі вільне місце – його поставили вести перший клас.

Восени батьки віддавали йому під опіку дітей із недовірою і через безвихідь – перший клас набирали один. Він те зауважив, та навіть не образився, сприйнявши як щось перехідне. Бо вчителювання вважав за перший щабель у простуванні до свого покликання.

З дітьми тримався у класі – мовби гість у чужому домі, не беручи до серця його порядки. Зайвого зауваження перваки від нього не чули, а строгощів, різкості якоїсь – і поготів не знали. Пояснював їм початки письма, читання й ліку без особливого натхнення, з обов\'язку. Та, оскільки в усьому, до чого брався, любив дійти приступної уяві досконалості, – кожному зі своїх перших двадцяти двох учнів утямлював усе до найменшої рісочки, аж доки не переконувався, що здолав опір їхньої мисленої енергії, що вона ожила, запрацювала самостійно.

І кожну таку маленьку перемогу знаймувало йому легке поколювання, що піднімалося тілом аж до скронь, як шумування бульбашок у відкоркованій пляшці нарзану. Він тоді радів, ніби торкнувся одкровення природи. Той настрій передавався дітям, і їхні власні малі успіхи здавались їм обіцянкою чогось чудового попереду, варто лише постаратися на вимогу вчителя. І для обопільної згоди важили не слова й настанови його – виникала вона з глибокої спорідненості між ними, й, одкриваючи її для себе в такому простому й природному вияві, сам учитель ставав за учня, усвідомлюючи безкраї можливості для зближення людей.

Як його малі однодумці, діти пришпорювали свої здібності, радіючи кожній покореній літері, слову, цифрі чи каліграфічно виведеному рядку.

Уперше подивувались у селі молодому вчителю, коли Миколка Чигиря, котрому після операції апендициту належало десять днів сидіти вдома, на п’ятий утік до школи. Спочатку сміялися з малого: так перепудився в лікарні, що радше йому до букваря. Але до пересміху долучилися похваляння батьків першокласників, що діти їхні за своїм учителем – як нитка за голкою. Чим то він їх узяв? – чудувалися. Бо яким був, таким і лишався в їхніх очах: ні риба ні м\'ясо.

Удруге дивувалося село навесні, коли по школах району їздили перевіряючі комісії. Молодого вчителя визнали найкращим серед педагогів початкових класів.

Наступної осені до першого класу, який теж випадало вести йому, записали своїх дітей батьки з хуторців оддалік села. Це вперше таке сталося, бо звідти завжди оддавали дітей в інше село, де була більша школа й кращий сільмаг, ще й пекарня. Роботи йому побільшало – школа працювала у дві зміни. Але додаткове навантаження сприйняв на свій лад: чим більше зусиль покладе в подоланні буденщини, тим ближче бажане майбутнє. Воно тоді пов\'язувалось для нього з готуванням до вступу в інститут.

Узимку він закохався в молоденьку викладачку географії, щойно прислану до школи. Спалахові почуття неабияк сприяли розмови про небачені, омріяні нею, далекі землі, та про його допевняння розумності влаштування світу.

Школу вона любила, та часом вважала, що могла б її проміняти, коли б мала більше відваги, на далекі експедиції, вивчення несходжених куточків землі.

Побралися вони у травні, проживши вкупі трохи більше місяця до початку війни.