Слава ЗСУ!

Улітку сорок п\'ятого він повернувся – двічі поранений, з орденом Слави і трьома медалями, переконаний, що мусить починати життя спочатку. Хотів би робити щось гарне: писати картини, музику, або книги. Жаль, не вчився живопису й музиці – не в його літах починати. Писане слово ближче. Бо осіле у пам\'яті за п\'ять воєнних років нуртувало, як той приспаний вулкан, вряди годи спучувалося й вибухало, обпікаючи мозок спогадами.

З віддалі часу багато чого мінялось у картині війни, якою бачилася йому крізь гарматний приціл. І здавалося доконечно важливим визначити власну роль у тій веремії, настільки чужій його єству, що несамохіть дивувався, як це до самого кінця вдалося йому бути серед її дійових осіб, і невмолима рука випадку не ввігнала його в землю. Адже все на війні, що приводилося в рух ідеєю знищення людини людиною, було поза його розумінням.

Мусив сказати вголос, що не буде в цьому світі добра, доки люди не ходитимуть його стежками кожен по своїй волі, і не сповнюватимуть свій річинець так, як велить душа.

Не мав упевненості, чи здатний до писання, а хліб мусив заробляти.

На той час його дружина, провчителювавши роки евакуації за Уралом, знову працювала в рідній школі, де крім неї було ще дві вчительки на чотири десятки дітей. І вирішили сімейно: як там далі складатиметься, а поки що випадає йти йому в школу. Та й з району просили про це, дізнавшись, що повернувся. Сватали на директора, але не сподівався довго бути в цій упряжі, – відмовився. Настановили його Харитину.

Узяв собі знову перший клас – дванадцятеро дітей набралось із села й хуторців. Читав ще літературу, мову й історію старшокласникам. І писав. Інколи по кілька днів підряд у вечірні години, прихвачуючи й ночі. Щось удавалось, інше йшло з таким рипом, що, гадав, не могло скластися до пуття. Бувало, по кілька тижнів зовсім не писалось, і на саму згадку про те, щоб сісти за чистий аркуш, вернуло з душі. Сприймав це за ознаку своєї непридатності до вподобаного заняття. У такі чорні смуги власне майбутнє в\'являлося йому пласким і нікчемним. Як навмисне, пригадувалася давня юнацька самовпевненість, коли, здавалось, увесь білий світ чекав, що простягне він руку, перехопить невидимі нерви – і скерує хід усього сущого в царину досконалості. Тепер опинився ніби на узбіччі цього світу, сприймав себе за подорожнього, який мусить бути щасливим навіть з того, що стоїть край битого шляху і може бачити й чути рух і гомін валок життя на ньому.

Учителювання, як і раніше, сприймав за щось доволі випадкове для себе. Але шкільну роботу відбував так само на совість – на інше не перевчився. Колишнє трепетне подивування можливостям незайманого дитячого розуму, що, завдяки йому, вчителю, розвивається, міцнішає і виявляє завдатки, з яких можна уявити майбутнє кожного з дітлахів, поступилося розгадуванню в душах вихованців співзвучності своїм юнацьким пориванням. Немов то було прикметою найдорожчого для нього людського типу. Коли ж помічав бажане в комусь із учнів, – особливо прискіпливо спостерігав за розвитком його завдатків.

Його досвід, мов поживний грунт, лягав у підніжжя тендітних росточків, і кожного з них плекав у найбільш доречний для нього спосіб, як трапляється садівникові, котрий уявляє майбутню крону ще не окріплого саджанця.

Не можна сказати, що своїм обранцям надавав уваги більше, аніж іншим учням. У своєму, хоч і дещо прив\'ялому, прагненні вдосконалювати людське єство, витворив зі своїх класів таку собі лабораторію, де маленькі істоти вчилися духовній співпраці. Принаймні, так можна схарактеризувати той настрій на його уроках і поза ними, коли дітлахи заповзято виконували задане.