Слава ЗСУ!

Часом він починав щось їм читати, а потім передавав книжку комусь із учнів, сам ставав біля вікна і спостерігав за класом. Зміна читця на мить збивала їх увагу, та скоро знову зосереджувалися на почутому, і він щораз переконувався, що вони дедалі краще засвоюють своє гуртове єднання, як запоруку їхньої дитячої громади. Чень, і коли повиростають, не забудуть цих засад. Заради спільної користі.

І, – як у перші роки вчителювання порозуміння з дітьми озивалося йому радісними живчиками в тілі, – так і тепер десь під серцем виникало тонке тремтіння, зрідна хвилюванню, з яким сприймає молодий батько звістку про народження первістка.

Наскільки взаємопов’язане все в людській природі! Ось він, котрий ще так недавно мріяв на власні очі побачити, як змінюватиметься на краще світ, – сьогодні розпізнає ті ж струни в своїх учнях, і в той чи інший спосіб намагається гартувати їх. Невже їхнє, як і його, відзвучить лише саме для себе, а довкола так нічого й не зміниться? Чи це споконвічний закон в існуванні людини, чи тільки вислід її недосконалості? Але ж більшість, зазнавши всякого на віку, на схилі віку стають добрішими і поблажливішими у сприйманні життя. І тішаться, коли випадає зробити комусь хоча б дрібну послугу, якусь приємність. Або діти з його класу: здавалося б, різні за вдачею, вони без пересади сприймають прищеплюванні ним засади зносин. І поволі вирізняються серед них такі, чий лад стосунків, йому так віриться, набуває відблиску морального закону. Може, колись звичайним стане для людей не криваве змагання за ситий шматок, а взаємодопомога для загальної користі? Не знати, які потрясіння чи переміни посприяють цьому, та ж мусить пробити така година...

Якось він стояв, опершись об простінок між вікнами, слухав, як учні читали вголос власні твори про недавню спільну прогулянку осіннім лісом, – пощастило їм тоді побачити навіть лося, – і, раптом, йому подумалося: навіщо він, сам не досягнувши нічого з прочутуваного в юності, прагне пестувати високі поривання у цих безгрішних душах? Чи не спом\'януть його лихим словом, коли непожитковою виявиться його наука? Бо мало таких, кому дано не замулити крізь життя усе те добре, що в ньому виколисували.

Ба, навіть не цього стосувався його сумнів! Чи сміє плекати в дитячих душах образ кращого майбутнього і змушувати дорівнюватися йому своїм внутрішнім життям, коли на собі випробував, як будні й прикрі обставини здатні випалювати душу?

Але в сумнівах тих, на диво, здобув для себе несподіване: збагнув, нарешті,

що ходить таки біля свого діла, і кращого йому не вибрати.

Так у двадцять сім літ сам собі назвався учителем. Ніби мосяжні сили обрали його слугувати собі.

Це усвідомлення власного призначення спричинило значні переміни в його натурі. Перестав зауважувати другорядні подробиці, котрі раніше здавалася невипадковими для з\'ясування сенсу власного існування. Натомість енергія душі перемкнулася для живлення глибшого чуття, що вивіряло відтінки його стосунків і з дітьми, і з цілим світом.

Вочевидь, змінився він і в очах односельців.

Смолистий чуб, густі брови, що зрослися на переніссі, м\'які риси обличчя, у яких раніше нікому не вбачалося чогось особливого, нині, овіяні спокоєм і позначені внутрішньою зосередженістю, почали здаватися значливими. Навіть літні односельці залюбки спинялися перекинутися з ним словом. Помалу склалася в селі про нього слава: коли Петро Данилович щось порадить – як у воду гляне.