Слава ЗСУ!

З того дня настала нова одміна вчителевого життя. Обшир його інтересів помітно звузився, та вони поглинали душевних сил більше, аніж раніше. Перший час майже фізично відчував переміни в собі: мовби досі лише готувався до своєї головної мандрівки. Куди? Знав тільки, що мусить іти.

Став мовчазним і врівноваженим, неначе беріг сили. Приймати бажаючих лікуватись мав за обов\'язок. Але користатися здатністю бачити людське тіло на просвіт міг лише двічі-тричі на день, – для більшого не стачало сил. Дивна ця межа, що перебаранчала бажанню допомогти кожному, подеколи викликала в ньому ніби безпричинні напади дражливості. Тож не дивно що всі, хто приїздив і приходив до «діда» вважали, ніби приймає він залежно від настрою.

Відчував, як цілительство вкорочує йому віку. Не дивно, що в п\'ятдесят літ називали його дідом – виглядав куди старшим. Навіть однолітки піддавалися цій омані.

За своє знахарювання зазнав усякого. Доводилося й по інстанціях виправдовуватися через наклепи. І під судом двічі побував, та відпускали з миром – жоден із тих, кому допоміг, не сказав проти нього поганого слова, лише дякували.

Донька виросла, поїхала навчатися до міста. Вийшла заміж і залишилася там. Мав двох онуків. Після смерті матері, зосталися в хаті вдвох із дружиною. Жили, як у постійній облозі: зранку й до вечора біля брами товпилися недужі. Їхні сподівання проникали до нього крізь стіни і, переймаючись ними, почувався мов під наглядом чийогось недремного ока. Поступово призвичаївся, але міг через дрібницю, як от було, – дитина, граючись, гримнула грудкою об ворота, – втратити рівновагу й розігнати усіх з-перед хати. Почасти причина таких зривів крилася в тому, що був позбавлений втіхи належати самому собі, жити у спокої і самозаглибленні.

Незмінною розрадою для старого лишалися ліс і діти – спільники його. А ще – давні нотатники. Їх назбиралося доволі, відколи, збайдужівши до літературних спроб, узяв за звичку вести щоденника. Спочатку заносив до нього свої думки з приводу всього, що привертало увагу, а далі розбив його на три записники: перший – діагностування й лікування хворих, другий – спостереження над життям рослин, третій – міркування про дитячу психологію. Цей, останній, розрісся в кількатомну історію шкільних років більшості з його учнів. Кожен із них обирав у житті свій шлях, і вчитель неодмінно зазначав, наскільки успішним був той вибір, чи відповідав природним нахилам вихованця.

Викладав по війні тридцять п\'ять років. Окрім його дружини, за цей час директорувало ще двоє чоловіків. Але школу називали скрізь за його іменем. Через ту славу кожного разу, коли набирав перший клас, у ньому виявлялось доволі дітей із ближніх сіл. Батьки не вважали за марний труд возити їх щодень сюди, чи, навіть, поселяти тут у когось. Бо вже потім, наприкінці навчання, – а він, як і раніше, викладав ще й літературу та мову в старших класах, – якщо радив їхній дитині обрати той а чи той фах, або куди йти вчитися далі, то ніби зчитував суджене. Рідко хто нехтував такою настановою.

Його ж таки колишній учень, очоливши столичний інститут вдосконалення педагогів, якось упросив поділитися зі слухачами курсів своїм досвідом. Не зразу відважився, але поїхав. Виявилося – даремно.

Розповідав із кафедри, як будує й веде свої уроки, чого прагне досягти у спілкуванні з дітьми в класі й поза ним. Але зовнішні прийоми його роботи мало чим різнилися від їм відомих, то що такого міг нараяти? Розуміти й любити дітей? Це ж дається від природи, а не завдяки навчанню.