Слава ЗСУ!

Так і сказав після виступу своєму колишньому учневі. І хоч той заперечував, буцімто навіть просто поспілкуватися з ним, уславленим, послухати його – не абищо для курсистів, не піддався на вмовляння і до інституту більше не їздив.

Що любив – за тим уболівав найбільше. Понівечене дерево, столочену місцину в лісі сприймав за особисту втрату. Його меншало від кожного газетного повідомлення про чужу безгосподарність чи нехлюйство, які спричинили збитки природі. Сумління не бажало миритися з оголеною реальністю факту, тому намагався втішатися хоча б тим, що здатність природи до самовідновлення помалу пересилить завдане їй зло. Та часто наслідки людського недоумства перетинали її відживлюючі сили. І йому гірчило від того, що вітри руїни, здобувши нову лазівку, ще жорстокіше братимуть ясир із усього сущого. Тим-то в душі, як на живій карті землі, з\'являвся черговий рубець.

Та множилися його літа, і, здіймаючись їхніми щаблями, призвичаювався до нових у собі обширів. Гострота вболівання за природу огорталась єдвабом вимушеного визнання завдаваного їй зла. Натомість правічним селянським нутром знав про незаймані бастіони пануючої в ній гармонії – і втішався з того, як буває, коли, озираючись у своє минуле, серед поразок і втрат вирізняємо дороге для себе. Але жеврів у серці і тихий смуток, бо втішання було подібним на примирення з поразкою.

Час і перегони буднів поволі випереджали старіючого вчителя, обтікаючи його неначе острів, де панує незалежний від них лад життя. І якому кожен, пропливаючи стрімниною мимо, неодмінно віддасть скраплену в душі данину пошани. Так побожно вклоняються решткам архітектурних пам\'яток, що свідчать про велич предків…

На пенсію його провели гучно й красиво. Приїхав до села навіть представник обласного відділу народної освіти, і це свідчило, що з такого врочистого приводу там вирішили заплющити очі на його, прикре для них, знахарювання. Зійшлись до школи люди з сіл, поприїздили й здалеку. І всяк, хто брав слово, – його колишні учні. Директор називав їх за прізвищем і місцем роботи, або посадою – і торжество набирало дедалі більшої ваги в очах присутніх, як неповторний витвір славетного митця починає здаватися ще вартіснішим після оголошення його ціни на аукціоні…

Дивним було – полишати роботу, якій оддав десятиліття. Гадав раніше: щойно дійдеш цього – увірвуться в тобі чимало ниточок, які в\'яжуть із життям, і здаватимешся сам собі ледь не зайвим у ньому.

Однак, минули тижні, місяці: згустилося, потім розм’якло в ньому благосне впокоєння чуттів, якого, здавалося, йому завжди бракувало.

Та ніщо не виявилось для нього одрубним, особливо школа. Серед учителів більшість були його вихованцями. Може й перебільшував цінність своєї персони, але із настанням весни, а потім і восени для учнів молодших і середніх класів планувались «уроки діда Петра». Так вони називалися, бо неможливо було якось точніше означити їх, адже під час прогулянок з дітьми до лісу, на луки чи в поле точилися бесіди про все потроху – від геологічних особливостей їхнього краю до ноосфери, що впливає на думки людини. Діти ходили за ним вервечкою, мов заворожені. Придумували разом пригоди вигаданих спільно героїв, а потім загадував їм записати вдома, що запам\'ятали. Кращі оповідки поміщали в школі до альбомів, яких із роками набралося на бібліотечку.

Мандруючи отак з учнями, якось випадково почув слова подружок: «От якби навчив нас трішки лікувати...» З дитячого бажання виник його намір заснувати гурток юних лікарів. Знайшлося кілька охочих, і він призвичаював їх розрізняти трави й рослини – від якої недуги котра, коли належить їх збирати і як готувати з них відвари й настої... Взяти й те, що без учнівської допомоги непросто було б йому настарчити трав, тим паче пилку. Дружина хорувала на ноги і вже не годна була допомагати йому в цьому.