Слава ЗСУ!

Гурток вряди-годи оновлювався: комусь набридало й виходили з нього, з\'являлись інші. Та дві дівчинки, ще з перших завсідників, лишалися біля старого, доки й школу не закінчили. Коли приймав хворих, готували для них суміші з трав, розводили пилок для пиття, записували кожному діагноз... Не дивно, що після десятого класу обидві поїхали вступати до медичного інституту. А замість них найкращим помічником йому став незалежний і впертий, але й тямущий хлопчина Борис. Цей найбільше довіряв своїм рукам – відчував пальцями людське тіло, як добрий музика свій інструмент.

Прихилився він до гуртка випадково, дев\'ятикласником – заглянув подивитися на «дурниці» дівчат, прецінь, одна з них подобалась йому. Скептично й зверхньо спостерігав як дівчата сортували трави, байдуже слухав пояснення їхнього наставника про якесь захворювання. Але хлопцеві кортіло дізнатися, як можна бачити наскрізь чуже тіло. Ба, мабуть, і розгадку дива сподівався знайти, аби похизуватися кмітливістю перед дівчатами.

Учитель уволив його допитливість – дозволив бути при тому, коли вів огляд. Якось, утомившись розминати ногу одному з відвідувачів, попросив Бориса підмінити його. Той допоміг, а коли чоловік пішов, сказав:

– Мабуть, йому болить через наріст на кості після перелому...

– Перелому? – здивувався вчитель. – А ти звідки знаєш?

– Та, чую... – мені там у пальці ніби щось давило... і жаркіше ставало...

Не заохочував хлопця думати, що має рідкісні завдатки. Однак випробував його ще кільканадцять разів, дозволяючи обстежувати доторками пальців хворих. І справді: все, що стосувалося кісток, хлопець відчував безпомильно. Натомість розрізняти стан внутрішніх органів давалося йому важче.

З часом Борис відкрив для себе, що пальці його віднаходять на людському тілі точки, від яких простежуються ніби найтонші ниточки до того чи іншого м\'язу або органу. Особливо потужно заявляли про себе вузли, де збігалися кілька таких ниточок, і найсильніше один з них – навіть рука тремтіла над ним. «Це – точка життя, – пояснив учитель. – Дістане чоловік у те місце поранення, або хірург невправний перетне її ножем, – ніхто вже не порятує».

Зближався вечір. Старий сидів на веранді, дожидаючись, знічев\'я – чи не з\'явиться й сьогодні лис. Хоч навряд, чого йому тут, зрештою, шукати? Видно, просто пролягала через садибу коротша дорога до чийогось курника.

Насправді старого вчителя непокоїло інше: від самісінького ранку набухала, як опара, в його мозку якась неясна думка. Мала стосуватися чогось доконче важливого, але ніяк не давалася, і він дратувався через те на себе і на свою дурну голову. Сьогодні взагалі був чомусь безпричинно розвередженим, навіть не зміг присилувати себе впустити людей, які чекали за ворітьми.

Тепер, спостерігаючи за садом, спроквола міркував, що тиснення в думках і дражливий настрій – просто наслідок віншування його вродин. Поздоровили у школі, прийшли люди й додому. Гарно попосиділи, поспівали. Листоноша забігала разів зо п\'ять – приносила телеграми, навіть не нарікаючи на надмірну роботу.

Може, у сум\'ятті метушливого дня про щось забулося, або вчинив чи сказав щось не до речі? Але нічого з такого не спливало в пам\'яті. Тільки от, жаль, сестра не змогла приїхати. І що там тієї дороги – ніч поїздом! Відписала листівку, – віршовану, як завжди, з урочистої нагоди. Чоловік у неї хворіє, не зважилася лишити самого вдома. Ну, що ж, не змогла, то й по тому...