Слава ЗСУ!

Не бажаючи далі дослухатися невизначених рефлексій мозку, попустив уяві повід, і вона звернула на позавчорашній випадок із Борисом. Хлопець попросив дозволу оглянути чоловіка, який скаржився на болі в крижах. Не перебаранчав йому. Доки Борис дослухався свідчень своїх пучок, не марнуючи часу вів своє обстеження. Нараз його помічник відступився хворого, повернувся до вчителя і той злякався зблідлого лиця й тремтячих губ хлопця. Та й усе тіло його ходило ходором.

– Що тобі? – спитав його зовні спокійно. Борис не здолав одразу відповісти. Але ось йому попустило і промовив через силу:

– Не знаю...

– Ну, то випий води... – І взявся пояснювати відвідувачеві свій припис.

Потім, коли зостались у хаті вдвох, підкликав Бориса.

– Голова запаморочилася?

– Ні... сам не знаю. Руки раптом заніміли, а тоді... все чорною пеленою перед очима накрилося...

– Он як? Ну ж бо, – сядь навпроти вікна.

Він звів руку, ворухнув пальцями і зосередився. Але образ внутрішньої будови тіла хлопця не випливав перед ним. Здивований, пояснив, поміркувавши, Борисові:

– Це тобі таке вийшло, бо водночас заповзялися біля того чоловіка. Нема чого боятися, – і розсміявся: – Ще заслабкий ти проти мене, старого. Моя сила твою затемнює.

Міркуючи тепер про той випадок, дивувався утаємниченості природи, яка, навіть звівши докупи людей з рідкісними властивостями, не попустить змішатися їхнім умінням. Та чому дивуватися, коли навіть власної душі до кінця не звідаєш.

Старий притакнув головою на цю думку і тут його очі вирізнили в знайомому місці сподівану картину: із розвилки вишневого стовбура незмигно дивився на нього лис.

– Прийшов, розбійнику, – самими губами безгучно привітав його. Сьогодні мав намір простежити, куди подасться далі рудий гість. Застиг на стільці, не спускаючи з лиса погляду. І чим довше стежив за ним, тим дедалі більше здавалося, що той наближається, і вже виразним стає його писок, насторожені вивчаючі очі. «Але ж, ти дивись, – міркував старий, – третій день приходить і все розглядає мене. Можна подумати, що навмисно заради цього важить своєю шкурою».

Вони спостерігали один за одним, і це скидалося на безмовне спілкування, кожна збігла хвилина зміцнювала їхній химерний зв\'язок.

– Гарну розвагу знайшли ми з тобою, отак сидіти, витріщившись, навпроти. Підходив би вже ближче, чи що, – промовив стиха. Спина йому втомилася від несхитного сидіння і несамохіть сподівався, що почувши голос, лис утіче й гра їхня скінчиться. Але той не ворухнувся.

– Підійшов би, хоч роздивлюся тебе, – сказав голосніше і трохи перемінив позу. Звір і цьому не надав значення.

– Ач, страх не пускає? А чого боятися? Я ж тебе й так бачу, але зла не замишляю. Собака не зачепить, на прив\'язі. То йдеш ближче?

Вочевидь, пропозиція здалася лисові прийнятною, а докази на її користь – переконливими, бо він вийшов зі свого сховку, постояв очікуючи, готовий до стрибка, потім, припадаючи до землі, скрадливо дістався куща неподалік і причаївся за ним, невідривно стежачи за вчителем.

– От бач! Нічого страшного й не сталось! Якби ти не побоявся, – улив би тобі молока. І кістку якусь знайду. То як?