Слава ЗСУ!

Він спробував поволі звестися, стілець рипнув – і морда лиса зникла. Старий облишив свою затію й знову завмер, цікавий: утік лісовий зайда чи тільки зачаївся? І скоро побачив його, тільки тепер уже на старому місці, у розвилці вишневого стовбура.

– Якщо такий полохливий, – будеш без гостинця. Приходь узавтра, пристараюсь чогось для тебе. Покладу під вишнею. Приходь, посмакуєш...

Смеркло. Зм\'якшились обриси предметів і все довкола стало приступнішим і доброзичливішим. З неба сором\'язливо глянула перша зоря, даючи знати служкам Ночі, що вже час їм починати свою роботу – й вони заповзялися напинати тонкоткане шатро для своєї Господині. А вона, зближаючись, змахувала чарівною паличкою, і, на догоду собі, змушувала все п\'яніти в розкошах чуттів, про існування котрих годі й уявити при світлі сонця. Вітаючи Володарку, озвався з бузку одинокий соловей: без розгону, без проби голосу – одразу в повну силу.

Співай, виспівуй, птахо! Змалку пам\'ятаю тебе в цих кущах бузкових, будуть вони й після мене. Тепер зачаровуюсь твоїм співом, а колись ті звуки лилися мені з душі, а ти, птаха мала, хіба що на свій голос припасовувала їх.

Що то – любов? Ще вус тільки пробивався, а вона вже вабила своєю таїною, кликала – і таки заманила до личка миловидного. І все життя потім прочутував й обмислював з обличчя, характеру, звичок дружини те, чому не було початку й кінця. Воно не залежало ні від спільних радощів і приязні, ні від непорозумінь, і коли здавалося, що збагнув його суть, – ту ж мить огорталося серпанком таємниці, знову манило нерозгаданістю.

Хто душею пов\'яжеться з жінкою, може зазнати страждань і болю глибших, аніж через усі людські підступи й життєві невдачі. Бо від світу можна захиститися сокровенням душі. А жінка і до нього має доступ. І хай лиш торкнеться тебе сумнів: чи не пожиткується вона з тебе, байдужа до всього, що держить тебе на світі, – і сточиться твоя кров по краплі, зітлієш серцем й розумом.

З чого ж вона зіткана, та нитка любові, якої не розгледиш і не торкнешся, і про яку знає тільки той, хто припнутий нею до іншого? Не заради ж тільки народження дітей даються ті почуття на двох!

Так і не допевнився він для себе відповіді, доки жили з Харитею.

Три роки як її немає. Усе, що відбивалось у згадках про неї – тільки легкий подих отого безкінечного. Часом його неначе звав кудись її здаленілий голос, такий подібний до поклику, який вчувався йому завжди замолоду. От і виходить: прожите з нею, можливо, лише земна частка тієї нитки, яка не обривається навіть після смерті когось із двох суджених, і не тільки коханням визначається.

Заради чого людській душі таке випробування, майже мука? Колись могло здаватися: той поклик – зваба молодості до любові, й промине разом з нею, розсиплеться на порох, лишивши після себе тільки звичку родинних взаємин. А тепер, коли він зостався сам-один, знову озивається незбагненний голос-поклик, і як же владно! Усе, що лишилось йому ще прожити, віддав би, здається, коли б увірився, що збагне там, поруч неї, все те, що цілий вік манило й вело його повсякчас за собою...

Очі старого втомилися спостерігати за лисом. Та хотілось побачить, як подасться він звідси, і, може, дасть наздогад, навіщо приходить. Голова рудого зайди майже зливалася зі стовбуром дерева, і, ледве розпізнаваний, він уявився нараз учителеві не у тваринній своїй суті, а таким же, як і він. Незримі струми їхнього дивного стосунку перетиналися з іншими, які напиналися в загустаючій сутіні між усім, що росло і рухалось. Вони оплітали все довкола, ніби гінці великої ідеї змішання матерії й побратимства всього сущого, щоб ніщо не насмілилось хоч на хвилю набути відрубного існування, бо, випавши з єдності всього сущого, розірвало б споконвічний досконалий ланцюг...