Слава ЗСУ!

Старий усміхнувся й сказав до звіра:

– Колись японці й китайці вірили у лисів-перевертнів... Якби мені стало уяви, – міг би подумати, що ти прийшов, аби я зняв з тебе злі чари. От би розговоритися нам... Розпитав би тебе, яким є той світ, і як звідти можна повернутися сюди, хоч перевертнем. Хіба, може, і тоді побачиш: світло істини, ніяк не розгориться в людських серцях. Тоді – цур тобі!

Але з-під стовбура так само плинули холоднуваті хвилі і свідчили, що лис відповідати взаємністю не поспішає. Така його стриманість несподівано здалась учителеві багатозначною: за нею клубочилася безвість.

І тут йому спало на думку, що в давніх повір\'ях лис-перевертень часто приходив до людини, щоб супроводжувати її душу в царство тіней.

– Може й ти приніс мені таку вість?

І, рухомий цим здогадом, збагнув, що весь день його пам\'ять прагнула ув’язати хтозна колишню появу лісового звіра у їхньому дворі з нинішньою. У глибині підсвідомості надалось їй символічного значення, бо ж коли перша зустріч з лисом, по якому зробив останній у житті мисливський постріл, виглядала цілком випадковою, то нинішня могла значити тільки одне: колесо його долі зробило повний оберт.

Ніби помінялися вони місцями: тепер не старий був зверхником у їхній зустрічі, в якій від його доброго чи лихого наміру залежала доля лиса, а сам почувався піддоглядним невідомих йому сил. Його збентежені чуття намагалися допевнитися, чи не помилились у своєму припущенні. Здалося йому, що у відповідь на його здогад пульсування струменів з-під вишні забарвилося в тепліші тони, як то буває, коли один зі спільників пересвідчиться, що другий не опиратиметься його волі. Та, як забувають умить про листоношу, щойно принесе несподіване послання, – так розтанув невидимий зв\'язок між старим і лисом, залишивши вчителя віч-на-віч із тим неспізнаним, що враз отяжіло над ним.

Він дивився перед себе незмигним поглядом, неначе сподіваючись розгледіти в темряві щось недоступне чуттям, і невдовзі таки побачив, як міріади промінчиків ткали безконечний сувій, що розгортався у безкрай. Безліч їх проходили і крізь нього самого, перше, ніж лишити свій вузлик на мерехкому полотні. Немов запевняли, що те неминуче, – перед чим спиняється думка і бентежаться чуття, – лише остання з видозмін у людському бутті на порозі сяйнотканної дороги.

Та, раптом, ті видіння зібгав червоний сплеск і різкий тріск недалекого пострілу. Його чуття сполохано метнулись до вишневого стовбура – чорнозлотий вихорець розтанув у загуслому до ночі повітрі…

Старий ще посидів хвильку, а тоді, пов\'язавши зникнення лиса з пострілом, подався в той бік, звідки він долинув – до сусідського двору. Через штахетник угледів сусіда, котрий ладнався чистити шомполом цівку.

– Добривечір! Ви стріляли?

– Та я... Тільки ствола задимив!

– По чому ж били, потемки?

– Лиса вціляв! Одного два дні тому встрелив – занадився курей тягати. А вчора діти другого бачили. Мабуть, то самиця була, бо чого б цей крутився тут.

– Утік? – запитав учитель.

– Втекти – утік, та не весь!

І, чмихнувши, показав йому китичку лисячого хвоста.

.