Слава ЗСУ!

- А Карла, Максим, може, їх візьмемо? – запитала Емма.

Остап зітхнув.

- Що, ти посварився з ними? – здивувалась Ліна.

- Ні, що ви. Просто скоро захист наших робіт. Вони переживають, готуються. Я щодня їм повторюю, що мій батько - декан факультету, і що переживати немає сенсу. Нам все одно поставлять «відмінно». Я це точно знаю.

- Вам би поставили «відмінно» і без декана, - посміхнулась Емма. – Ви би бачили, з якою пристрастю в очах ви проводили пошуки графині. Або коли ти знайшов другий заповіт. Пам’ятаєш, як ти зрадів?

Остап засміявся.

- Може й, так.

- Ти можеш назвати цю справу справою свого життя, - посміхнулась Емма.

- От іще тільки суд виграю, тоді й назву.

В кабінет зайшла Рената. Фадєєв та Гордон на секунду замовчали. Рената сіла в крісло.

- Я тільки-но говорив з Остапом по телефону, - пояснив Гордон Ренаті, вводячи її в стан справ. – Здається, він погодився піти нам на зустріч.

- А що ми можемо їм запропонувати? – продовжив Фадєєв.

- Я думаю… Може, просто поговорити з ними. Вони ж діти, - промовив Гордон.

- Це точно, - погодилась Рената. – Вони діти. Ось тільки татусь Завацького давно не дитина. Він вирішує там все. Я думаю, це він порадив їм іти на суд.

Фадєєв уважно подивився на жінку.

- А хто його тато?

- Декан археологічного факультету, - відповіла Рената. – Його адвокат збирається представляти інтереси цієї графині на суді.

- Декан факультету? – засміявся мер, піднявши телефонну трубку. – Ну так ми швидко розберемося з ним.

Остап зупинив машину біля під‘їзду Емми.

Емма та Ліна вийшли із машини.

- Бувай, Остапе.

- Дякуємо, що підвіз.

Дівчата мовчки провели поглядом від’їжджаючу машину.