Слава ЗСУ!

- Франце Теофіловичу, - тихо промовила Ліна. – Все місто вірить у мене, у мою перемогу. Як же так, що та людина, яка представлятиме мої інтереси на суді, не вірить у це. Як же можна вести справу, наперед знаючи, що вона провальна.

- Це наша робота, - посміхнувся адвокат.

- Чому ж мій перший адвокат вірив у мою перемогу, а ви - ні?

- Він не вірив… Він просто не казав тобі всієї правди. А я з тобою щирий. Не надійся даремно. Ти програєш. Краще домовся з ними зараз, поки вони тобі це ще пропонують. Бо коли ти програєш суд, вони тобі вже нічого не будуть винні.

Ліна опустила очі і мовчки вийшла з кабінету.

На її очах були сльози. Як же так? Все куплено. Все вирішено наперед, а від нас, простих людей, давно нічого не залежить. Нам хочеться вірити в слово «правосуддя», хочеться вірити, що там все чесно, все справедливо. Бо це Суд. А насправді…

- Графине, - тихо промовила секретар. – Не сумуйте. Я знаю, ви обов‘язково виграєте цю справу. От побачите. Ці кляті чиновники занедбали наше місто. Парки, алеї – усе перетворилося в безкрайні супермаркети і рекламні щити. А замки, пам‘ятники архітектури, музеї… Їх це, взагалі, не цікавить. Їм аби гроші гребти. А ви – інша. Ви – не така. Ви не про гроші думаєте. Ви про людей думаєте, про культуру, про духовність. Саме тому ви і мусите перемогти.

Ліна нічого не відповіла і мовчки вийшла на вулицю.

Тепер вона знала напевно, що програє цю справу. Що не отримає ніякого замку, що не зробить з нього музей, що туди не приходитимуть школярі, і ніхто не розповідатиме їм легенди про кохання графа Полонезького. Бо все вирішено наперед! Все куплено наперед. І навіть, справедливість теж куплена. І перемагає той, у кого вищий чин, чи той, у кого є зв‘язки, або просто той, у кого більше грошей. І все тут зрозуміло. Тільки як же пояснити це простій жінці, звичайній секретарці, яка щодня ходить на роботу, яка працює з ранку до ночі, і щиро вірить, що колись вона отримає винагороду за свою невтомну працю, що колись запанує справедливість, і що колись просто буде жити краще.