Слава ЗСУ!

Ліна зайшла у відкриту квартиру Емми. Емма сиділа на кухні і пила чай.

- Я хвилювалася за тебе, - промовила Емма, побачивши Ліну.

- Я така втомлена, - тихо прошепотіла Ліна. – Я не хочу нічого. Навіть, жити не хочу.

- Ти мусиш, - посміхнулась Емма. – Ти ще потрібна нашому місту.

Ліна сіла за стіл.

- Я просто… Просто не знаю, що мені робити. Всі знімають мене на камери, беруть інтерв‘ю. Люди дивляться на мене з такою щирою надією в очах. Наче я маю щось змінити. Мабуть, я – єдина надія, яка в них залишилась. А я… А я безсила щось змінити! Від мене нічого не залежить. І що мені з цим робити? Як дивитися в очі своєму народові?

- Ти, навіть, вже говориш, як королева, - посміхнулась Емма.

- Мене дістало усе! Мій телефон дзвонить мільйон разів на день. Мій чоловік закидав мене листами про те, що не віддасть мені жодної речі зі своєї квартири. Таке враження, що я від нього чогось вимагала.

- Він просто хоче, щоб ти знову згадала про його існування, - промовила Емма.

- Мені здається, весь світ обертається навколо мене! Мені, навіть, здається, що батька Остапа заарештували спеціально, щоб примусити мене заспокоїтись. Наче хтось шукає проти мене зброю…

- А ти знаєш, - наливаючи іще одну чашку чаю, промовила Емма. – Карла та Максим присвоїли всю дослідницьку роботу собі, і не вписали імені Остапа. Тепер Остап не отримає диплом…

- І це теж через мене… Бо якби не заарештували його батька, цього б не сталося.

- Може, ти тут ні до чого, - втішаючи, промовила Емма. – Може, він дійсно брав хабарі.

Був ранок. В аудиторії зібралися студенти. Сьогодні у них визначний день – день захисту найсерйознішої роботи в їхньому житті. Голова комісії сидів за столом і підписував якісь папери. В аудиторії було тихо. Всі студенти гортали сторінки своїх робіт, намагаючись вичитати там щось таке, що допоможе їм захиститися.