Слава ЗСУ!

- Дякую, - промовила Ліна.

Вона сіла за першу парту і на секунду повернулася назад. За сусідньою партою сиділи Карла та Максим і радісно їй посміхалися. А на останній парті одиноко сидів Остап. Ліна не знала, про що він думав. Про те, що йому не світить диплом, чи про те, що його батько досі під слідством. Одне вона бачила напевно, він, навіть, не зреагував на її присутність. Він уже втратив останню надію.

- Ну що ж, почнемо, - командним голосом промовив голова комісії. – Може, хтось має бажання виступити першим?

За першою партою сиділа гарненька дівчина з акуратно зав’язаним стрічною волоссям. Її робота, здавалося, була найбільшою серед усіх робіт. Мільйони плакатів, схем. Все це акуратно було розкладено по її столу.

- Карпова! – подивившись на неї, промовив викладач. - Будь ласка, починай.

Олена Карпова вийшла на середину аудиторії. Свою товстезну роботу вона поклала на стіл перед комісією, а собі залишила невеликий зошит, повний різних ксерокопій, фотографій, і всього, що хоч якось стосувалося госпіталю, про який вона писала.

- Це найкраща наша студентка, - прошепотів голова комісії, нахилившись до Ліни.

Ліна посміхнулась.

- Вона працювала одна? Без групи?

- З самого початку їх в підгрупі було двоє, - знизав плечима голова комісії. – Вона та ще один хлопець. Теж дуже талановитий. Але…

- Що? – не зрозуміла Ліна.

- Та, довга історія, - махнув рукою викладач. – Вона і сама впоралась не погано.

- Будинок, про який я хочу вам розповісти, - почала Олена, - ви всі прекрасно знаєте. Це військовий шпиталь, який знаходиться по вулиці Шевченка. І хоча для нас – це лише звичайна будівля, насправді ж, цей шпиталь має дуже давню історію. На жаль, не вдалося знайти дані, коли саме його було збудовано. Але точно відомо одне. У 1859 році він вже стояв. За царювання Миколи ІІІ ця будівля належала царській поліції, а з 1905 року це був будинок Правосуддя…