Слава ЗСУ!

- А можна завтра теж сюди прийти?

- Звісно, приходьте, коли захочте. Я скажу жінці на прохідній, щоб пускала вас.

Олена та Назар вийшли з театру.

- Треба знайти якийсь будинок, в якому можна буде переночувати, - промовила Олена.

- Переночувати? Ти з глузду з‘їхала, Олено. Я в цьому місці не залишусь. Я не хочу!

- Не хочеш? А я не хочу щодня витрачати по п‘ять годин свого часу на дорогу!

- Не п‘ять, а чотири з половиною, - поправив Назар.

- Хочеш, іди додому. А я попрошусь до когось ночувати!

Олена звернула з центральної вулиці в перевулок, де стояли старі хати. Назар понуро пішов за нею.

- Ми ж уже все побачили, - втомлено промовив Назар. – Навіщо тут залишатись?

- Не все побачили, - відповіла Олена. – Треба обдумати все, що ми сьогодні з‘ясували. Придумати пару гіпотез, щоб зрозуміти, в якому напрямку працювати, на що звертати увагу, а на що - ні.

- Боже, яка ж ти нудна, - прошепотів Назар.

Олена підійшла і постукала у ворота. Ніхто не спішив їй відчиняти. Олена постукала вдруге.

Назар заглянув у щілину між воріт.

- Там нікого немає, - впевнено промовив він. – Вікна завішені, а двері забиті.

- Мені здається, що тут всі хати пусті.

Олена підійшла до наступних воріт і знову постукала.

- Слухай, поїхали додому, - прохаючи, промовив Назар.

Олена уважно подивилася навколо.

- Дивись, - раптом крикнула вона.

- Що? – не зрозумів Назар.

Олена побігла до єдиних відчинених воріт, які знаходилися неподалік від дороги. Назар побіг за нею.

Хлопець і дівчина забігли на подвір‘я і зупинились. Скрізь було тихо. Так, наче тут давно нікого не було.

- Ну хтось же мав відчинити ці ворота, - прошепотіла Олена. – Коли ми ішли вперед, вони були зачинені.