Слава ЗСУ!

- А він рано встав, - промовила жінка. – Вже й поснідати встиг. А ти будеш снідати?

- Ні, дякую, я не хочу. Я не можу їсти так рано. Краще в театрі вип‘ю кави…

- Олено, що я бачу? – раптом крикнув Назар.

Всі здивовано подивилися на Олену, намагаючись помітити в ній щось дивне.

- Що? – оглядаючи сама себе, запитала Олена.

- Твої черевики! – кричав Назар. – Як ти ходиш в них?

- А що таке? – розглядаючи свої черевики, розгубилася Олена.

- У тебе ж стерлися набійки!

- А-а-а, - спокійно зітхнула Олена. – То вже давно… Ти що, тільки-но помітив?

- Олено, не можна так ходити! Ти ж зітреш собі каблуки!

- Назаре, я з минулого року ходжу без набойок і якось живу. Пішли краще до театру.

- Ні, Олено! Оце вже ні! Я не дозволю, щоб ти ішла в таких черевиках.

- Назаре, для кого ця вистава? Вчора я ішла, і нічого. Ти, навіть, уваги не звернув. А сьогодні тебе якась муха вкусила.

- Просто вчора я не помітив! – намагаючись виправдатись, пояснив Назар. – Але сьогодні я цього не терпітиму! Негайно знімай черевики, я їх ремонтуватиму.

З цими словами Назар вхопив на руки Олену і посадив її на сходи.

Олена зняла черевики і віддала Назарові.

- Діду, швидко відчиняйте свою майстерню! – радісно вигукнув Назар, радий з того, що його ніхто не запідозрив. – Я ставитиму Олені набійки.

Дід на мигах щось показав жінці. Жінка повернулася до Назара і промовила:

- Дід каже, що у нього немає ключа від майстерні…

- Як же, немає? – розчаровано перепитав Назар.

Дід знову щось показав жінці.

- Він каже, що загубив ключ роки три назад і з тих пір майстерню ніхто не відкривав.

- Може, ти на руках мене понесеш? – одягаючи черевики, пожартувала Олена.