Слава ЗСУ!

Але ніякий незвичних дверей не було. Лише майстерня…

Назар підійшов до майстерні і заглянув через віконце всередину. Молотки, пилки, старий дідів мопед, якась каска… Нічого…

Назар без ентузіазму просунув ключ у двері. Ключ легко увійшов і хлопець посміхнувся.

- Олена, як завжди, була права, - промовив він. – Ніякої магії. Нічого дивного. Просто ключ, просто майстерня. І нічого цікавого.

Назар відчинив двері. На підлозі валялася купа паперу. Скрізь були розкидані цвяхи та якісь дрібні інструменти.

Хлопець підняв один із паперів і побачив, що на іншій стороні щось написано. Почерк був нерозбірливий, але з декількох строчок Назар здогадався, що то були листки зі щоденника діда під час війни. Назар вперся на мопед і спробував зрозуміти суть написаного. Ні… Спогади діда були явно не про війну. Про щось інше. Тільки про що?

Назар жадібно схопив з підлоги іще один листок і швидко пробіг його очима, пропускаючи незрозуміло написані слова. Хлопець не розумів, про що писав дід, але якщо написане правда – то в житті діда, мабуть, сталося щось жахливе.

Назар згріб усі папери з підлоги і, закривши на замок майстерню, побіг до хати.

Минуло декілька годин. Назар не припиняв читати. Раз у раз він вставав з ліжка і з надією дивився у вікно. Але за вікном нікого не було. Та де ж поділася та Олена?

Назар вже вчитався і не зважаючи на велику кількість незрозумілих слів, хлопець здогадався, що дід написав про госпіталь, в якому він лежав після війни. Там було написано, ніби щоночі поверхом ходили духи. І хоча написано було не дуже правдоподібно, все ж Назар читав із задоволенням.

Нарешті почулися кроки. Хлопець схопився з ліжка і вибіг на вулицю.

- Де ви були? – голосно крикнув він, побачивши Олену разом з Лесею, які тягнули великі пакети. – Я ледь з глузду не з‘їхав!

- Ми були на базарі, - промовила Леся. – Їздили аж у місто. А туди ж дві з половиною години їзди.