Слава ЗСУ!

- Мабуть, досить, - промовила Олена. – Ми зможемо пролізти!

- Думаєш, зможемо?

- Звісно! Давай спробуємо.

Олена стала навколішки і просунула голову в двері.

- Як тут… Гидко…

- Ти впевнена, що ми хочемо туди лізти? – запитав Назар.

- Не впевнена, - весело промовила Олена, пролізаючи крізь двері. – Але жага знань, непереборна цікавість і таке інше не дозволяють мені піти звідси.

Олена просунула другу ногу і випрямилась в повний зріст. Назар поліз за нею.

- Я нічого не бачу, але підсвідомо розумію, що треба іти вниз цими сходами.

- Почекай, я посвічу мобілкою.

Назар отряхнув коліна і вийняв з кишені мобільний телефон.

Хлопець і дівчина, тримаючись за руки, обережно спустилися сходами.

- Як холодно, - здригнулась Олена.

- Накинь мою куртку, - запропонував Назар.

- Ні, дякую…

- Чого? Мені ж не холодно!

- Я ж казала, що не ношу чужого одягу… І свого чужим людям не даю, - пояснила Олена.

- А ми досі чужі? – з посмішкою запитав Назар.

Олена відпустила Назарову руку, зробивши вигляд, що не почула питання.

- Куди підемо? – запитала вона.

- Не знаю… Чесно, я майже нічого не бачу. Лише білі стіни.

- Десь мають бути двері, - зосереджено промовила Олена.

Вона подивилася навколо.

- Я думаю, вони мають бути тут, - промовила вона, підійшовши до стіни.

- Чому тут? – здивувався Назар.

- Я бачила структуру інших поверхів. Всі поверхи схожі…

- І то правда, - погодився хлопець. – От тільки дверей тут немає.

Олена пішла вздовж стіни.

- Здається, тут ніде немає дверей, - здивовано промовила вона. – Дивно… Навіщо ж тоді було будувати підвал. Пішли звідси…

- Стривай, - раптом промовив Назар, який весь цей час стояв незворушно.