Слава ЗСУ!

- Що?

- Ти не помилилась. Двері дійсно в цьому місці… Були колись…

Олена швидко підійшла до Назара.

- Вони забетоновані, - впевнено промовив хлопець, проводячи рукою по стіні.

- Ясно…

- І сокира тут явно не допоможе…

Олена зосереджено обернулась навколо.

- Коли ми були ще за дверима, мені здалося, що там далі є вікно.

- Де саме? – вдивляючись вглиб коридору, запитав Назар.

- Не пам‘ятаю. І взагалі, може, мені здалося…

- Пішли перевіримо, якщо не боїшся.

Назар взяв Олену за руку, і повів вздовж проходу, освічуючи дорогу мобільним телефоном.

- Дуже романтична прогулянка! – промовив Назар, намагаючись розрядити обстановку.

- Майже, як побачення… Тільки, замість свічок, мобілка…

- А замість ресторану, госпіталь, - засміявся Назар.

- А ще чимось смердить…

- Чим? – здивувався хлопець, намагаючись відчути запах.

- Не знаю… А ти не відчуваєш? – затуливши ніс рукою, запитала Олена.

- Трохи… Але може, то вологість…

- Дивись, он зверху віконечко, - промовила Олена.

- Цікаво, що там.

Олена та Назар підійшли до стіни з маленьким квадратним віконцем.

- Якщо ти підсадиш мене, то я можу подивитися, - промовила Олена.

Назар взяв Олену на руки і, що є сили, підняв уверх.

Олена вхопилась руками за підвіконня і подивилась крізь запилене скло.

- Що там? – запитав Назар.

- Не знаю, я не можу розгледіти.

- Швидше розглядуй, я ж не вічно тебе триматиму!

- Не знаю… Але сморід звідти.

Назар поставив Олену на підлогу і втомлено стряхнув руками.

- Яка ж ти важка! Схуднути не думала?

- На себе подивись! – обурилась Олена.

Назар спробував дострибнути до вікна, але воно було надто високо.