Слава ЗСУ!

- А може, розіб‘ємо скло і проліземо всередину.

- Давай, - невпевнено відповіла Олена.

Назар зняв з себе черевик і почав кидати у віконце. Вже з першого удару скло потріскалося і з нього почали сипатися маленькі уламки.

- Який сморід, - скривилася Олена.

- Це точно звідти, - промовив Назар.

- А як ми заліземо?

Назар подивився на Олену.

- Давай так, - запропонував хлопець. – Ти спробуєш потримати мене дві секунди… Я по тобі виберусь на вікно і зачеплюся рукою за раму. А потім витягну тебе за руку.

- Добре, лізь…

Олена присіла. Назар став ногою їй на плече.

- Не боляче?

- Та лізь вже швидше.

Хлопець швидко виліз на підвіконня, і однією рукою тримаючись за віконну раму, іншою почав виймати з рами уламки розбитого скла.

- Боже, який же тут сморід! – промовив він.

- Я аж сюди чую. Давай мені руку.

Назар простягнув Олені руку. Вона міцно схопилася за неї. Хлопець потягнув її вверх.

- Тримайся за раму, - промовив він дівчині. – Зараз я стрибну вниз, а потім ти стрибнеш, і я тебе зловлю.

Назар швидко стрибнув вниз і раптом дивно зупинився.

- Що там? – не зрозуміла Олена.

- Не знаю, але я стрибнув у щось м‘яке, - піднімаючи ноги, промовив Назар. – Може, тобі краще не стрибати.

- Ні, я теж хочу. Лови мене.

Дівчина впевнено стрибнула вниз.

- Я теж стрибнула у щось м‘яке… І вонюче.

Олена нахилилася вниз і раптом завмерла.

- Назаре… Так це ж… Так це ж…

- Нічого не кажи, - ледь стоячи на ногах, промовив Назар. – Я вже зрозумів, що це…

- Назаре, так це ж…

Олена більше нічого не могла вимовити. Вона швидко зіскочила з трупу людини, який лежав під нею.

Назар стояв нерухомо. Він бачив, що йому нема куди стрибати. Навколо нього в ряд лежали трупи давно вбитих людей.