Слава ЗСУ!

Тим, хто народився пізніше, і не застав комуністичного режиму, залишається лише радіти і дякувати Богові, за те, що вони народилися в демократичній країні і виховувались за її законами, що їм дали право на власну думку, власне світосприйняття, а не примусили жити за книжкою Карла Маркса.

- Так можна і збожеволіти, - прошепотіла Олена.

Вона встала з ліжка і увімкнула телевізор, намагаючись забути ті страшні спогади хоч би на хвилину. По телевізору показували якусь графиню та її подругу, яка натхненно виголошувала промови. Олена увімкнула кофеварку і сіла на диван.

За хвилину подзвонив телефон. Олена відірвалася від телебачення і взяла трубку.

- Олено, привіт. Це Карла.

- Привіт, Карло, рада тебе чути.

- Вже третій день намагаюся додзвонитися до тебе, а в тебе трубку ніхто не бере. Ти що, вже не живеш в своїй квартирі? – запитала Карла.

- Ні, не живу, - впевнено почала брехати Олена.

- А де ти живеш? Чого ж не повідомила, що переїжджаєш?

- Ми з Назаром не хотіли нікому говорити, - продовжувала Олена. – Думали, почекати…

- Що, серйозно? Ви що, одружуєтесь?

- Поки що, ні. Ми вирішили спочатку пожити разом… Подивитися, як воно…

Карла заздрісно зітхнула в трубку.

- Коли ж це ми з Максом на таке наважимось? – сумно промовила вона.

Олена посміхнулась.

- А чого ти мене видзвонюєш?

- А-а-а, - відірвавшись від роздумів, промовила Карла. – Треба здати звіт по проробленій роботі.

- Що за звіт?

- Приблизно два листки, - пояснила Карла. – Пишеш, що ти вже зробила, і що збираєшся робити найближчим часом.

- Ясно, напишу… Поки що не знаю, що саме напишу, але дякую, що сказала.

- І Назарові передай, щоб написав, і до завтра здав.

- Що серйозно? Часу тільки до завтра?