Слава ЗСУ!

- Ну, насправді, на це дали три дні, - пояснила Карла, - але я не могла ніяк тебе видзвонити.

- Ясно. Бувай.

- Бувай. Дзвони інколи.

Олена зайшла в аудиторію і подивилася навколо. Назара іще не було. Олена сіла за першу парту.

- Привіт, Олено! – промовив хтось із одногрупників.

- Привіт, - відповіла Олена, не піднімаючи голови.

- Як там справи?

- Нормально…

В аудиторію кулею влетів Назар.

- Назаре…

- Я хочу поговорити з тобою, Олено, - злісно промовив він, і схопивши Олену за руку, потягнув її в коридор.

Олена покірно пішла за ним.

- Що це все означає?

- Що? – не розуміла Олена.

- Ми уже одружуємось? – люто крикнув Назар. – То може, хоч день весілля скажеш!

Олена засміялась.

- Ти смієшся? Тобі смішно? Неймовірно! Я, як останній дурень, не розумію, з чим це мене вітають усі хлопці, а їй смішно!

- Вибач, - промовила Олена. – Це я Карлі спеціально таке сказала, на зло.

- Досить! – перебив Назар. – Мені набридло це все! Мені байдуже, які у вас там відносини з Карлою, але тепер без діла до мене, навіть, не наближайся!

З цими словами Назар розвернувся і гордо зайшов в аудиторію.

Олена зайшла за ним і сіла разом з ним за парту.

- Щось треба? – різко запитав хлопець.

- Так… Дай мені почитати свою роботу.

- Не дам.

- Добре, я сама візьму, - спокійно промовила Олена і відкрила Назарів рюкзак.

- Не чіпай мої речі. Тебе не навчили, що не можна чіпати чужого?

- А хіба ми чужі? – запитала Олена, виймаючи звіт.

Назар нічого не відповів, і лише відвернув голову до вікна. Олена схилилася над його роботою.

Дивно, але дівчина не помилилась. Вона знала, що він напише все, як є, про трупи, про хвороби в лікарні, про сморід…