Слава ЗСУ!

- Навіть, не привітався, - ображено прошепотіла Максиму Карла.

- Ну то й нехай.

Олена зайшла в аудиторію. Карла подивилася на свою подругу і знову нахилилась до Максима.

- Хоч би волосся в порядок привела, - прошепотіла вона. – Захист все таки.

- Хто? – нервово перепитав Макс.

- Олена…

- А-а-а, ясно. Не заважай мені, дай переглянути роботу.

Максим занурився в роботу, а Карла продовжувала дивитись на подругу. Олена сіла за першу парту. Біля неї лишалося вільне місце. Карла подумала, що ніколи не сіла б біля Олени, бо не знала, про що тепер з нею можна поговорити. Карла знала, що Олена втратила свого Назара, що їй тепер важко. Але хіба Карла може їй допомогти? Треба ж жити далі і, принаймні, хоч іноді причісуватись.

Карла думала, що Олена вже надто гіперболізує своє нещастя, і не такий вже той Назар був чудовий, щоб так побиватися за ним.

- Ну що ж, почнемо, - промовив голова комісія, піднявшись зі стільця.

Олена нахилила голову над своєю брехливою, нікому непотрібною роботою про стелю, підлогу, антикварний замок зі старих дверей і про вікна. Про кількість поверхів, архітектуру, величину сходів… Про все, тільки не про духів…

Звичайно, в підвалі старого шпиталю вона бачила тисячі невинно убитих людей, а потім бачила їхні неприкаяні душі, які блукають поверхами, шукаючи притулку. Але це все не так цікаво, як кількість цеглин і висота даху. Чому? Бо убиті політичним режимом люди - це не завдання дипломної роботи студента-археолога. Це, взагалі, нічиє завдання. Навіщо ж так перейматися?

Статус королеви

1

Ліна Висоцька сиділа за столом свого кабінету. Двері відчинилися і зайшла Вікторія.

- Сидимо, дивимось у вікно. Робочий час іде, - скептично промовила вона. – А працювати за тебе хто буде?

- Навіщо працювати, навіщо чогось добиватися, - тихо промовила Ліна, - якщо точно знаєш, що найбажаніша ціль – недосяжна.