Слава ЗСУ!

- То не їдь до Микити! Швидше виходь з того тролейбуса, та їдь до Вадима! – крикнула Віка.

- Добре, Вікторіє, добре! Я виходжу, сідаю на тролейбус в зворотну сторону, і що виходить… Я знову в тій самій ситуації. Я їду до Вадима, а значить з ним буду нещаслива. А оскільки Микита лишився позаду, значить, з ним мала б бути щасливою. І скільки б разів я не пересідала з одного тролейбуса в інший, я ніколи не виберусь з цього зачарованого кола – це коло моєї долі. Я ніколи не стану щасливою з тим, кого виберу, бо все життя думатиму, що з іншим мені б було краще.

- Що ж робити? – сумно прошепотіла Віка.

- Нічого… Змиритися. Просто змиритися. Спробувати досягти щастя в іншому, не в коханні. В кар‘єрі, наприклад.

- А хочеш підемо на майдан, послухаємо мера? – запропонувала Вікторія.

- Ні, точно не хочу. Що там слухати? Передвиборні обіцянки, ту брехню. Він, мабуть, свою передвиборну програму і в очі не бачив. Її за нього склали, а йому лише дадуть листочок, з якого він має щось там прочитати.

- Ну то й що? – знизала плечима Віка. – Це ж мер. А ми – політично свідомі громадяни міста. До того ж, журналісти.

- Журналісти? – засміялась Ліна. – Які ми журналісти? Журналісти – це ті, які беруть інтерв’ю у президента та прем‘єр-міністра.

- А ми тоді хто?

- А ми – фантазери. Вигадуємо якісь дурнуваті жіночі історії, і користуємося тим, що жінкам нема що більше читати.

- Пішли, - потягнувши Ліну за руку, промовила Віка. – Це ж наш мер.

Емма та Остап сиділи в кав‘ярні. З вікон кав‘ярні було видно майдан, на якому мав виступати мер. Емма уважно дивилася на натовпи людей, які, як маленькі комашки, хаотично рухалися по майдану.

- Так багато людей прийшли послухати мера, - поглянувши у вікно, промовив Остап.

Емма нічого не відповіла.

- Як думаєш, він піде на другий строк? Думаєш, виграє?