Читай онлайн

- Скажіть, будь ласка, а хто перший зробив це відкриття про лікарню? – запитала журналістка. – Кому ми маємо завдячувати, що в нашому місті не почалася епідемія?

Мер поглянув на свою прес-аташе. Вона похапцем відкрила великий червоний блокнот і передала мерові листок.

Мер поправив окуляри і прочитав:

- Карпова… Карпова Олена Іванівна. Випускниця Археологічного університету.

- Оце так! – заздрісно підхопилась Карла.

Макс вимкнув телевізор.

- Про Карпову тепер все місто дізнається! Неймовірно!

Максим з понурим виглядом сів у крісло.

- Ну скажи, справедливо? Наша робота була найкраща, - не могла заспокоїтись Карла. – Всі про це казали, а в результаті вся слава дісталася графині. А ким би вона зараз була без нас? Ну! Ким? Сиділа би у своїй жіночій газеті та писала бездарні сентиментальні статті для домогосподарок.

- Так, - погодився Макс.

- А ми стільки зробили! А тут – на тобі. Олена Карпова – герой дня! Теж мені, знайшлася. Дослідник! Відмінниця-підлабузник, от хто вона!

- Працюєш, працюєш, а в результаті, вся слава іншим. Ми за Остапа геть усе зробили. Роботу написали, а його запросили у першу археологічну групу. Його, а не нас з нашими талантами.

- Ненавиджу їх усіх, - прошепотіла Карла.

Олена сиділа за столом і пила чай. Леся сиділа навпроти і чистила моркву.

- Я не знаю, що я ще можу зробити, - промовила Олена. – Писала листи у мерію, в обласну раду, міську адміністрацію. Зверталася в газети… Що ще? Стрибнути з даху з написом «Врятую світ»?

- Я, навіть, не знаю, що тобі порадити, - прошепотіла Леся.

- Я, як маленький листочок, який відірвався від дерева. Я тільки тепер зрозуміла, яка я, насправді, безсила. Які ми всі безсилі. Ми нічого не можемо зробити, нічого не можемо змінити. Наше рішення приймається за нас тими людьми зверху.