Слава ЗСУ!

- Ми їх самі для цього і вибираємо, щоб вони потім за нас все вирішували.

- Але як можна було вирішити підірвати госпіталь? Це ж просто неймовірно!

- А на що ти сподівалась? Що вони кинуться ховати кожного за православними обрядами і молитися за його душу?

- Але так і має бути! – крикнула Олена.

- Має бути… Але набагато простіше не возитися з цим госпіталем, а просто його підірвати. Нічого, хай підривають, може хоч на уламках церкву збудують, то не треба буде так далеко їздити у місто. Ця будівля, все одно, без діла стоїть. Хай підривають.

- Але ж там люди!

- Олено, вони мертві, розумієш?

- Ну той що, що мертві. А їхні душі живі!

- Олено, не треба так серйозно все це сприймати. Не треба так серйозно вірити у потойбічне.

- У потойбічне? Але ж ти сама казала, що якщо людину не поховати за правилами, то вона буде мучитися, поневіряючись між людьми, і ніколи не знайде собі притулку. Що це, ніби пекло.

- Це образно, - промовила Леся. – Не потрібно все сприймати так буквально.

Олена зітхнула. Вона обернулась назад і подивилась на діда. Дід мовчки дивився у вікно.

- Діду, хоч ви їй скажіть, що не треба всім цим так перейматися, - промовила Леся.

Дід повернувся і уважно подивився на Лесю. Він підняв руки і швидко показав їй щось на пальцях. Жінка нічого не відповіла і лише сумно посміхнулась.

- Що він вам сказав? – запитала Олена.

- Нічого.

- Ні, скажіть мені. Я ж не винна, що не розумію мови німих.

- Він сказав, що ти – його єдина надія на врятування тих нещасних людей, які загинули в підвалі. Ти єдина, хто може це зробити.

- Остапе, будеш чай? – заходячи на кухню, запитала Емма.

- Можна, тільки без цукру.

- А тобі, Ганно?