Слава ЗСУ!

- І то правда. Здається, хтось іде, - примруживши очі, промовив Венецій.

- Хтось із селян. Здається, дівчина.

Обидва вершники подивились у далечінь.

По засніженій дорозі до них ішла дівчина. Ранкове сонце відбивалося в її очах, а маленькі сніжинки заплутались у каштановому волоссі. Зелені очі нагадували ніжну весняну травичку. А світла ніжна шкіра, злегка обвіяна вітром, була як сніг. Дівчина була вдягнена в старий куций кожушок і довгу в’язану спідницю. В руках тримала перев’язану хустиною корзинку.

- Вродлива, чи не так, любий графе? - звернувся Венецій до графа.

Граф мовчав, не відриваючи очей від чарівної селянки. А вона, тим часом, крок за кроком наближалася до ранкових мандрівників.

Волосся її розвивалося від легкого вітерцю. Вона легко ступала по снігу, лишаючи за собою акуратні сліди. Здавалося, там де вона ступала, розквітала весна…

- Вітаю Вас, любий графе! Чудовий ранок, хіба ні? – промовила дівчина.

- Так, - не відводячи погляду від неї, промовив граф. -

- Промені сонця просто розрізають сніг, - посміхнулась селянка. – А сніг пронизує наскрізь очі. Та ви, графе, мабуть, вже звикли бачити це щоранку.

- Звик, - промовив граф, і трохи помовчавши, продовжив, - Я вражений вашою красномовністю. Кращих епітетів не в змозі придумати, навіть, поет.

- Це лише те, що я бачу, графе, - відповіла дівчина.

- А куди ти ідеш в такий ранній час? – з цікавістю запитав Венецій і уважно подивився на Сонце. – Судячи з Сонця, зараз не більше шостої ранку.

Дівчина обернулася і уважно поглянула на небо.

- Вже сьома, люб’язний пане, - посміхнулась вона.

Венецій здивовано глянув на графа. Граф підняв очі догори і примружився на ранкове сонце.

- Вже, дійсно, сьома, - знизавши плечима, промовив Олександр. – Неймовірно, дійсно, сьома.